Скарб

Стислий переказ

Жили собі заможні чоловік і жінка, і був у них єдиний син Павлусь. Мати любила його так, що не пускала з хати ні взимку, ні влітку, годувала власними руками, а до церкви водила за руку. Коли хлопець підріс, вона не пускала його й на вечорниці. Батько бачив, що з сина не вийде господар, але жінка ставала «як скажена», щойно він заводив про це мову.

Одного разу вночі Павлусь захотів меду. Мати, не будячи наймички, побігла в завірюху по селу й випросила мед у попа. Вона застудилася й померла, а Павлусь до меду навіть не доторкнувся: заснув. Слідом за нею помер і батько.

Господарювати починають наймит з наймичкою, яких стара господиня колись прийняла як рідних. Вони виконують її останнє прохання й доглядають Павлуся. Він їсть і спить, навіть люльку сам не наб’є, а маєток росте. Люди вважають його надзвичайно щасливим.

На зелені свята парубки йдуть шукати скарб і кличуть Павлуся «на щастя», але він не хоче вставати з перини. Скарбу вони не знаходять, зате по дорозі бачать дохлого хорта й жартома кидають його у вікно до Павлуся: «нехай се буде той скарб». Хорт розсипається дукатами. Наймит збирає гроші, а Павлусь каже: «мені бог у вікно вкинув». Він доживає до старості, має дружину й слухняних дітей. Оповідач питає: «Що таке на світі щастя?» — і залишає читачів самим відгадати, чи таке життя можна назвати щасливим.

Докладний переказ

Мати й син. Спочатку оповідач розповідає про батьків Павлуся: люди «заможненькі», мають і землю, і худобу, і «хата простора з садочком і левадою», а син у них один. Мати возиться з ним, як із «маненькою дитинкою», не пускає в холод чи спеку, а в церкві тримає його обома руками, щоб хтось «не доторкнувся б». Коли Павлусеві набридає стояти, він кричить на всю церкву: «Ходім, мамо, додому,— хлипа,— їсти хочу!» — і мати веде його, не дочекавшись кінця служби. Батько сердиться й обіцяє віддати сина в науку до дяка в інше село, але мати тоді «як скажена». Оповідач іронічно додає: «Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати».

Павлусь-парубок. Так його «вигнало та розперло», що він став «гладкий та опецькуватий», із широкою одутлою пикою й білими, ніжними руками. Він ніколи не тримав ціпа чи коси й не брався за лопату, щоб відгребти сніг. Батько питає жінку, на що вони його вигодували і що буде, коли їх не стане; мати відповідає, що «як бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче». Коли Павлусеві минуло двадцять, мати не пускала його й на вечорниці: «збираються самі п’яниці та розбишаки», а дівчину вона знайде сама.

Мед. Одного разу вночі Павлусь закричав: «Меду та й меду!» У старих меду не було. Мати накинула свитину, не схотіла будити наймичку й пішла по селу шукати мед. Була така фуга, що не видно було світу. Вона бігала від хати до хати, а в кінці випросила мед у попа, пообіцявши за нього бузівку. «Трохи не замерзла, та таки принесла», а Павлусь до того часу вже спав. Через той мед вона занедужала й померла, а слідом за нею помер і батько. Павлусь «не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою».

Наймит і наймичка. У родини були наймит — «парубок ще молодий, працьовитий, непитущий» — і наймичка, бідна сирота, яку покійна прийняла як рідну. Умираючи, стара благословила їх побратися, наділила худобою й «руки їм цілувала», просячи не кривдити Павлуся й бути йому за рідних. Після її смерті наймит з наймичкою одружились і стали господарювати. «Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся»: урожай кращий за інших, у нього корови нема ялових, накупили волів і послали хури по сіль у Крим, по рибу на Дін, збудували шинок із лавкою, «годують скриню карбованцями, як свиню горохом». Коли у сусідів мре худоба, у Павлуся «хоч би один тобі віл іздох».

День Павлуся. Наймичка доглядає його, як рідна мати: годує, миє голову, одягає, роздягає й «думку його відгадує», бо Павлусь мовчить і «за ввесь день і пари з рота не пустить». Прокинувшись, він їсть курку, качку або макітру вареників зі сметаною, потім спить на перині, зимою на печі, влітку в садку під грушею, а на решту дня йде в комору. Груші висять над головою, а він лише сердиться, що не падають, бо «важко і поворухнутись». Наймит заходить із поля й питає, чи не смикнув би він люльки; Павлусь не знайде люльки, а вона лежить поруч і вже набита. Коли парубки кличуть його на вечорниці, він відказує: «Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов». А про дівчат каже, що вони йому «аж обридли», хоч із хати носа не виткнув.

Скарб. На зелені свята парубки збираються шукати скарб. Один пропонує взяти «на щастя» Павла Лежня: «він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!» Підійшли до вікна, а Павлусь хропе. Він відмовляється: «Не піду!» — а на вмовляння відповідає: «Еге!.. Як бог дасть, то й у вікно вкине!..» Парубки шукали цілий день і нічого не знайшли. Оповідач нагадує людську віру: скарб іноді сам вилазить «перекинувшись» у дохлу кішку чи миршаве козеня, але його впізнає лише той, кому щастить. Повертаючись у сутінках, парубки бачать дохлого хорта й вирішують: «нехай се буде той скарб, що бог йому у вікно вкине». Вони несуть його на дрючку й шпурляють у Павлусеву хату, а той «як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів» — і розсипається дукатами. Парубки кидаються по гроші, Павлусь каже: «Брехня!» — «се мій скарб, се мені бог у вікно вкинув!» Наймит із наймичкою прибігають із рогачем і макогоном, «як штурхнуть одного, другого — так вони й угамувались». Наймит кидає парубкам кілька дукатів «за працю», решту ховає в скриню. Оповідач підсумовує: «як кому бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде».

Кінець Павлуся. Далі щастя його не покидає: знайшлася й дівчина, що «як той скарб, сама до його лицялась». Господь послав йому діточок «покірних, слухняних, працьовитих», не таких, як він, а в матір, бо його жінка була «невсипуща господиня». Він доживає до сивого волосся. «Спав, спав, аж поки навіки не заснув».

Роздум оповідача. Наприкінці оповідач питає: «Що таке на світі щастя?» Одні називають щасливим того, хто нічого не робить, інші — скупого, який стереже гроші, «як рябко на ланцюгу». Але, каже оповідач, справді щасливий той, «хто другому не завидує, а дякує бога за те, що він йому послав», і хто «й другого нагодує і заспокоїть». А чи щасливий Павлусь, слухачі мають відгадати самі. Наприкінці оповідач іронічно пише: «Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем».

Аналіз твору

Про що це оповідання. На перший погляд це смішна історія про ледаря, якому щастить. Але автор ставить серйозніше запитання: що таке щастя? Павлусь має все: їжу, достаток, довге життя, навіть скарб сам летить йому у вікно. Проте оповідач не поспішає називати його щасливим і ставить читачам питання. Відповідь ховається в кінцівці: справжнє щастя — у тому, щоб не заздрити, дякувати за те, що маєш, і робити добро іншим.

Мати: любов, що шкодить. Оповідач кілька разів іронічно хвалить матір: «навдивовижу мати». Вона добра й покірна, поки мова не зайде про сина, а тоді «як скажена». Її любов не дає Павлусеві нічого навчитися: він не виходить із хати, не тримає в руках знарядь, не бачить ровесників. Найтрагічніше те, що мати гине заради меду, якого син навіть не спробував. Автор не осуджує її, він лише показує наслідки такої любові. Іронія в тому, що її слова про «щастя» справдилися: без батьків Павлусь і справді живе «ще лучче», але в якому сенсі — питання оповідача до читача.

Павлусь. Він майже не говорить: «Не піду!», «так люльки не знайду», «Далеко». Ці короткі репліки показують людину, якій нічого не треба, бо все зроблять інші. Гумор автора жорсткий: Павлусь не може навіть штовхнути ногою грушу, щоб вона впала в рот. Прізвисько «Лежень» точно описує його. Він живе, як рослина: їсть, спить і чекає.

Наймит і наймичка. Вони тримають на собі весь дім: працюють, доглядають Павлуся, збирають дукати. Оповідач цього прямо не каже, але читач помічає: господарство при наймитові й наймичці росте, а сам Павлусь лише їсть і спить. Схоже, «щастя», що сиплеться на нього, як горох із мішка, тримається на їхній праці.

Скарб. Мотив скарбу, який сам приходить до того, кому щастить, — народний. Оповідач розповідає про людську віру, що скарб може обернутися на старого діда, козеня чи дохлу кішку. Тут автор гуляє з цим мотивом: парубки жартома кидають дохлого хорта Павлусеві, а він раптом стає скарбом. Жарт обертається на «доказ» Павлусевого щастя. А поруч оповідач ставить іншу картину: в те саме вікно до бідолахи заліз би злодій і витяг би останню сорочку. Тобто щастя тут — не заслуга, а випадок, і розподіляється воно несправедливо.

Оповідач. Це не безсторонній спостерігач, а «розповідач», який жартує, звертається до слухачів («кажу ж вам») і в кінці «загвоздив» їм загадку. Він говорить народною мовою, з приказками. Тому мораль тут не проголошена, а прихована: її треба відгадати.

Головна думка. Щастя без праці й турботи — не щастя, а безділля. Справді щасливий той, хто не заздрить іншим і сам дає іншим їсти й спокій. А надмірна опіка, навіть із любові, робить людину беззахисною й нещасною.