Мина Мазайло

Стислий переказ

Харківський службовець Мина Мазайло переконаний: усе життя йому шкодило власне прізвище, «занадто українське» на слух. Він побував у загсі «на вивідки» й почув: «Можна!» — тож уже потай від сина наймає стару вчительку Баронову-Козино, щоб та навчила його «правільних проізношеній», а дружина викликає на допомогу тьотю Мотю з Курська. Про його план випадково, з обмовки вчительки, дізнається син Мокій — свідомий, запальний прихильник українізації, — і оголошує батькові війну, пропонуючи натомість додати до прізвища втрачену половину: Мазайло-Квач.

Сестра Мокія Рина вмовляє подругу Улю «закохати» брата в себе, щоб той облишив свої «українські фантазії»: Мокієві Улю називають «Розсохою», ніби українкою. План обертається інакше: Мокій із запалом «українізує» Улю, показуючи їй красу рідної мови, — і дівчина справді закохується, тільки не лише в нього, а й у саму мову.

Тьотя Мотя приїздить, а слідом нежданий — із Києва дядько Тарас, брат Мини. У третій дії відбувається гучна родинна «дискусія»: чи українці «руські люди», чиї слова «краденні», чи був Гоголь «нашим». Мокій і комсомольці, яких він запросив, пропонують прізвище не міняти, та голова зборів — тьотя Мотя — проводить своє: змінити. Мазайла додатково переконує видіння дідів-запорожців, що мазали колеса: «а ти моє славне прізвище міняєш?!» — він погоджується залишити корінь «маз», і за конкурсом родина обирає «Мазєнін» («Похоже на Єсєнін»).

Рина вигадує для Улі ультиматум: «або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі» (хоч жодної тітки в Улі насправді немає). Уля каже Мокієві, що їде жити до тітки в Одесу, — і лише на прощання він наважується її поцілувати та питає, що зробити, щоб вона залишилась. Та назвати умову Уля так і не може: «Ні! Прощайте!..» Тим часом Мазайло вбігає з газетою, де надруковано: «Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін». Родина влаштовує урочистість, Мазайло репетирує нове ім’я перед люстром. Коли заходять комсомольці Тертика й Губа, а за ними Уля, Мазайло просить прочитати вголос оголошення в рамці — і Губа знаходить поруч інше: службовця Мазайла-Мазеніна «звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації». Уля каже: «Я вже до тітки ніколи не поїду», і п’єса закінчується грою в м’яча між комсомольцями та закоханою парою.

Докладний переказ за діями

Дія перша. Рина розповідає подрузі Улі, що діється в їхній хаті: Мокій «збожеволів од своєї укрмови», а батько хоче змінити прізвище й шукає вчительку, щоб навчила його «правильно говорити по-руському». Рина просить Улю закохати Мокія — «може, він кине свої українські фантазії». Мати надсилає тьоті Моті в Курськ телеграму («Катастрофа. Мока українець. Приїзди…»). Рина знайомить Улю з Мокієм як «Розсоху» й підказує питати про слова «бразолійний» і «бринить»: Мокій охоче розтлумачує: «орел бринить», «сніжок бринить», «губа бринить». Повертається схвильований Мазайло: у загсі, відшукавши оповіщення про тих, хто міняє прізвище, він почув «Можна!» (заява, два рублі марок, публікація за тиждень-два). Родина вигукує нові прізвища: Сіренєв, Розов, Де Розе, Тюльпанов; Рина просить батька поки що мовчати про все. Тим часом із кімнати виходить Мокій, що захоплено переконує Улю: «Мазайло-Квач, Улю!» — і вони йдуть у кіно.

Дія друга. Через два дні Рина допитує Улю про побачення: кіно, зельтерська вода, «чоловічки» замість «зрачків», дума про втечу трьох братів. Уля сама, здається, вже трохи закохана. Мокій, заходячи до неї з книжкою з етнографії, вчить: «книжка з золотими берегами», «панчохи з рожевими бережками», а на слово «говорити» знає аж тридцять нюансів. Приходить Баронова-Козино й, помилившись адресою, каже Улі, що її «папа» найняв вчительку, бо він «не сьогодні-завтра має змінити» прізвище у загсі. Так Мокій дізнається про батьків план: «Не дам! Не дозволю!» Поки Мазайло й Баронова-Козино в сусідній кімнаті співають гімназійну молитву «Преблагій Господі» й вчаться читати «Сенокос» («над лукамі»), Мокій «науково», за антропологією, доводить Улі, що вона українка, і каже: «Давайте я вас українізую!» Потім відчиняє двері й просить Улю читати вголос народну пісню «Брат і сестра» — Уля плаче від її жалісності, а Мазайло грякає дверима: «Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація!» «Це ж русифікація!» — відповідає Мокій. Він питає батька, чи той справді міняє «наше прізвище» й чує: «Я вже не Мазайло». З’їжджаються гості: тьотя Мотя, обурена, що на вокзалі «Харків», і, раптом, дядько Тарас, якого Мазайли не кликали: «Не пускай його!»

Дія третя. Третього дня Рина зустрічає Улю: «Настає вирішальний момент!» Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію, а той напросив комсомольців. Уля, замість закохувати, сама вже «зорить» і вчить українські слова («дружина», «одружитися»). Дядько Тарас із Мокієм від ранку сваряться про стиль («Вузьколобий націоналізм!» — «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне!»). Приходять комсомольці Тертика, Аренський і Губа: «Парень просив — треба помогти». Тьотю Мотю обирають головою п’ятьма голосами проти чотирьох — п’ятий голос Улі. Мокій виголошує промову, а Мазайло відповідає: українці — це «наша малоросійська трагедія». Тьотя вирішує, що українська мова — «австріяцька видумка», і розказує про «Дні Турбіних»; дядько Тарас відповідає словником Зизанія 1596 року, а далі вони сперечаються, чиї слова «крадені» («комод», «лямпа», «стул»). Тьотя закриває дискусію й оголошує конкурс на нове прізвище. Мокій пропонує прізвища не міняти, а додати «Квач»; комсомольці — не міняти «Мазайло», бо воно «просте, демократично-плебейське» (а ще жартують про «всесвітню нумерну систему»). Під час голосування за зміну прізвища Уля втікає, послалася на «веред» під пахвою. Дядько Тарас пристає на тьотину пропозицію, але просить Мазайла подумати, що скажуть діди й прадіди, і тому ввижаються три діди — запорожець, чумак і селянин, — що мазали колеса: «а ти моє славне прізвище міняєш?!» Мазайло гукає: «Залишаю корінь!» Родина вигукує: Мазов, Зайломаз, Рамзєсов, Мазайловський, Мазайлович, Мазайленко — і Рина: «Мазєнін! Похоже на Єсєнін». Мазайло зворушено: «Дєті мої!»

Дія четверта. Четвертого дня Уля радісно розповідає Рині, як «прикохала» Мокія: знайшла в публічній бібліотеці весь вірш про слідочок (Чубинський, том п’ятий) і прочитала його йому — він затремтів і сказав: «Давайте разом жити…» Рина вигадує новий план: хай Уля заявить, що їде до тітки в Одесу, й лишиться тільки тоді, коли Мокій погодиться на «Мазєнін» («Або — або!» — підхоплюють тьотя й Мазайлиха). Уля каже Мокієві, що їде до тітки в Одесу; він у відчаї питає, що зробити, щоб вона залишилась, і лише на прощання наважується її поцілувати. Та Уля, сердита на його недогадливість — «недомеко милий», — нічого не відповідає: «Ні! Прощайте!..» Мазайло вбігає з газетою: є публікація! Родина в захваті («Лина Мазєніна!»), газету ставлять під скло, Мазайло репетирує перед люстром і вже замовляє собі пам’ятник. Дядько Тарас, лаючи себе: «Ой дурень я, дурень!», ходить по кімнаті; Баронова-Козино приносить квіти. Коли Тертика, Губа й Уля заходять до кімнати, Мазайло просить прочитати оповіщення вголос. Губа натрапляє на інше: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…» Мазайло «занімів». Тертика каже Мокієві: «А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії», а Уля зізнається, що покликала їх сама й нікуди більше не поїде. П’єса закінчується грою в м’яча: «скоро скажемо всім Мазеніним: гол!»

Аналіз твору

«Філологічний» конфлікт як форма суспільного протистояння. Куліш обирає для головного зіткнення п’єси не політику чи економіку, а мову — сварки про звук «г», про переклад окремих слів, про етимологію прізвищ. Це не применшення конфлікту, а найточніший спосіб показати добу: у 1920-х саме мовне питання стало полем, на якому розігрувалася боротьба за національну ідентичність цілого покоління.

Сатира без однозначних «правильних» героїв. Найсильніша риса п’єси — те, що жоден табір не показаний ідеальним. Мазайло й тьотя Мотя висміяні за готовність зректися рідної мови заради кар’єри й показної «культурності». Але й дядько Тарас, найзапекліший захисник українства, показаний категоричним і зрештою сам визнає: «Дурень же я, дурень!» — після того, як його голос допоміг ухвалити «Мазєнін» («П’ять на п’ять було!»). Навіть Мокій, головний позитивний герой, часом смішний у своєму доктринерському запалі (сцена з антропологічними вимірами Улі).

Мова як характеристика персонажа. Кожен герой говорить власною, глибоко індивідуалізованою мовою: невправний, пересипаний русизмами суржик Мазайла, архаїчна пишномовність дядька Тараса, канцелярсько-зверхні звороти тьоті Моті («прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной»), готові комсомольські гасла Тертики й Губи. Ця мовна портретність — одна з причин, чому п’єсу досі вважають зразком майстерної драматургії.

Іронічний фінал і застереження. Найгостріший художній хід п’єси — її кінцівка. У тій самій газеті, де надруковано нове прізвище, оголошено, що службовця Мазайла-Мазеніна звільнено за опір українізації: те, заради чого він пожертвував гідністю, обертається проти нього. Ще в третій дії дядько Тарас попереджає: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було», а Мокій відповідає: «Провокація». Реальна політика українізації невдовзі, на початку 1930-х, справді змінилася на протилежну, а сам Микола Куліш за кілька років став жертвою тих самих репресій.

Чому «Мина Мазайло» досі актуальна. Попри конкретно-історичний матеріал 1920-х, п’єса лишається живою, бо порушує питання, що не втрачають гостроти: чи можна зректися рідної мови заради вигоди, чи залежить гідність людини від того, як звучить її прізвище, і наскільки крихкою може бути державна політика щодо мови й ідентичності.