Характеристика Мокія Мазайла

Хто такий Мокій

У першій же сцені ми дізнаємося про Мокія від сестри: він «уже збожеволів од своєї укрмови», цілу ніч пише по-українському, «навіть вірші пише» і «мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач». Автор описує його одним абзацом: «юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима». У цьому описі вся роль Мокія: юнак, який несе в собі мрію й злість водночас.

Мова як пристрасть

Мокій — не співрозмовник, а вчитель: питання про «бразолійний» чи «бринить» він перетворює на лекцію. Для нього слово майже жива істота: «думка бринить», — пояснює він Улі, — це коли «тільки-тільки береться, вона ще неясна». Пояснюючи, як по-українському сказати про книжку з золотим обрізом, він наводить «книжка з золотими берегами», далі «миска з крутими берегами», «берега дати». Уля відповідає: «Надзвичайно!» Це смішно, але щиро: Мокій любить мову не для показу.

«Давайте я вас українізую!»

Любов до мови в нього зливається з потребою вчити. Уля заходить до нього «по книжку», а Мокій доводить їй за антропологією, що в неї українська голова, стан і груди, і міряє їй «індекс». Це комічна сцена, де наука стає приводом для залицяння, а Мокій цього не усвідомлює. Лише коли Уля збирається їхати до тітки в Одесу, він питає розгублено: «Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!»

Вірш для Улі

Найтепліша сцена Мокія — та, яку ми бачимо вже в переказі. Уля розповідає Рині, що одного вечора він сказав їй уривок «Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв», але де цілий вірш, «то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти». Уля знайшла його сама: купила словник Грінченка, дісталася до Чубинського і вичитала вірш у публічній бібліотеці. Коли вона прочитала його Мокієві, він, за її словами, «затремтів увесь, запалав», «стиснув мені руки, в очі дивився». Так українська пісня вперше робить із доказів живе почуття, а Мокій уперше каже без пафосу: «Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно».

Боротьба з батьком

Проти батька Мокій має сильний аргумент: замість українського лікнепу на Холодній Горі батько заводить «якогось інститутика старих класних дам». Але поводиться він часто комічно: свистить під дверима, коли батько співає молитву, ляскає електричною мухобійкою, а дядькові зачиняє двері перед носом. На дискусії він каже просто: «Я — українець!» Коли тьотя Мотя питає, чи не чужі українці росіянам, відповідає: «Вони такі росіяни, як росіяни — українці».

Самотність і товариші

Мокій у родині чужий: «Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського». Тому він і піддається чарам Улі, і кличе на дискусію комсомольців. Ті, втім, приходять не заради мови, а заради «парня»: «Парню треба помогти! Парня треба витягти!» Один із них навіть зауважує: «Боліє. Питання — чого?» У фіналі, коли родина кружляє довкола нього зі співом «Хай живе Мазєнін!», він стоїть «у колі, заткнувши вуха», і знесилено повторює: «Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!»

Висновок

Мокій — не лише прихильник мови, а й носій її смішних крайнощів: нетерпимості, пафосу, наївності. Куліш не висміює його за любов до української, але показує, що любов, яка не вміє слухати, нагадує те, проти чого сама повстає. Тому Мокій водночас зворушує й смішить, і саме це робить його живим.