Маруся

Стислий переказ

Заможний селянин Наум Дрот і його дружина Настя довго не мали дітей, а дочекавшись доньки Марусі, виховали її красивою, богобоязливою й роботящою — на все село славилася вона своєю вродою й покірливим норовом. На весіллі подруги Маруся знайомиться з міським парубком Василем, сиротою-свитником, і між ними спалахує щире кохання. Наступного дня Василь освідчується, а надвечір Маруся приходить до нього в бір, але більше таємно не зустрічається: приховувати від матері — гріх.

Василь випадково допомагає Наумові полагодити віз, той запрошує його в гості й полюбляє. Коли ж Василь присилає старостів, Наум відмовляє: він боїться, що сироту, за якого нема кому заступитися, візьмуть у набір, і Маруся стане нещасною «салдаткою». Василь пропонує найняти найомщика, Наум ставить умову: принести папір, що заміну прийнято за гроші самого Василя. Василь іде до купця, а Маруся відмовляє іншим женихам: «Василя, а коли не Василя, то й нікого!..» На Великдень Василь читає в церкві апостола — він навчився грамоти. Розповівши, що хазяїн сам береться найняти за нього найомщика, він отримує згоду, і молодих засватують.

Перед від’їздом Василя з хазяйською хурою вони йдуть через кладовище, де в цей день поминають померлих, і Маруся, наче передчуваючи лихо, каже: «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш». Збираючи гриби, вона потрапляє під холодну зливу, тяжко хворіє й за кілька днів помирає. Василь повертається якраз у день її смерті. Наступного дня її ховають за весільним чином, а після поховання Василь зникає. Через кілька років Наум дізнається, що він став ченцем Венедихтом у Києві, але застає вже його свіжу могилу.

Докладний переказ

Вступ. Повість відкривається роздумом оповідача про швидкоплинність людського життя й покору Божій волі: нічого на світі не вічне, тож лишається приймати втрату зі словами «буде воля твоя з нами грішними» й не вдаватися в тугу («І не удавайсь у тугу»). Далі оповідач коротко каже про Наума, що його «постигла лихая біда», але він хвалив Бога й туги не вдавався, «а письменний не стерпів», і додає: «От як се було».

Родина Наума й Насті. Заможний, богобоязливий Наум Дрот і його дружина Настя довго журилися бездітністю, аж поки Бог не послав їм доньку. Маруся зростає слухняною й побожною дівчиною, цурається вечорниць і гулянь, а вроду має таку, що «на все село була і красива, і розумна, і багата».

Знайомство на весіллі. На весіллі подруги, на клечальну неділю, Маруся сидить у дружках, а серед боярів — міський парубок Василь, свитник, старший боярин. Побачивши Марусю, він одразу змінюється: щойно був найжвавішим, а тепер замовк. Нарешті, набравшись сміливості, він питає: «Чи чіт, чи лишка?», а вона ледве чутно відповідає: «Чіт!» — і ця відповідь стає початком їхнього кохання. Від Олени Кубраківни Маруся дізнається, що хазяїн Василя, кажуть, «хоче його у прийми узяти» до своєї дочки.

Освідчення й побачення в бору. Наступного дня Маруся йде з Оленою на базар, а Василь чекає на дорозі й, вигадавши, ніби тут бігає лиха собака, проводжає дівчат. Дорогою назад Олена згадує, що забула забрати чоботи, і лишає їх удвох на горбику біля міста. Василь освідчується: «Люблю я тебе, Марусенько…». Маруся спершу питає, чи він не просватаний за хазяйську дочку, а потім плаче й просить не випитувати, чи вона його любить. Того ж дня надвечір вона приходить до нього в бір на озера — це єдине їхнє таємне побачення. Василь просить ще почекати й нічого не казати батькам до петрівки, але Маруся відповідає, що приховувати від матері гріх, і більше на побачення не прийде.

Василь у домі Наума. Василь марно блукає навколо села, не знаючи ні Марусиної хати, ні батькового прізвища. Через тиждень петрівки він випадково допомагає літньому чоловікові, в якого зламалася вісь, — це і є Наум. Василь проводжає його до двору, і Маруся, побачивши коханого, мало не втрачає мову. Наум запрошує його на обід, і Василь стає частим гостем. Маруся домовляється з ним про знак: червона скиндячка означатиме, що старі його хвалять. На самого полу-Петра до дому Дротів приходять старости.

Сватання й відмова. За старим звичаєм старости говорять «законні речі» про «куницю» й «красную дівицю». Наум, що любить Василя, відповідає ухильно й пропонує сватам випити по чарці — а це, за словами старости, знак, що «нічого доброго ждати». Василь і Маруся падають йому до ніг, плачуть, і тільки тоді Наум каже, що відмовляє, бо «жаль свого рожденія», а пояснить усе завтра, коли Василь прийде сам. Того ж вечора він допитує Марусю, і вона розповідає все — від весілля до побачення в бору. «Ну-ну, що дальш, а почин хороший», — каже Наум, але про бір гнівається. Наступного дня він пояснює Василеві, що хотів би взяти зятя «у прийми», але Василь сирота: у дядьків по два-три сини, а за нього, коли оголосять набір, «нікому заступитись», і Маруся стала б салдаткою при живому чоловікові. Василь пропонує найняти найомщика — людину, яка піде у військо замість нього. Наум відповідає: «Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші», — тоді віддасть Марусю обома руками. Василь прощається з нею й іде, а куди — не знає навіть Наум.

Розлука. Маруся журиться: перебирає Василеві горішки, ходить плакати в бір до озер. До неї засилають старостів, але вона відповідає батькові: «Василя, а коли не Василя, то й нікого!..» Людям здається, що вона горда й чекає «панича із-за моря».

Великдень. У церкві на Великдень Наум бачить, що апостола читає Василь. Після служби той розповідає, що Наумові слова про набір змусили його піти до купця-залізняка: від Спасівки до Різдва він «ніч і день» учився, тож тепер читає, пише й співає на клиросі. Хазяїн, знаючи його чесність, сам береться знайти найомщика («хоч п’ятсот рублів потеряю»), а Василь відслужить гроші. Наум погоджується: «Присилай у вівторок… людей, бери рушники».

Заручини. Старости знову промовляють «законні речі». Маруся пов’язує їх двома довгими вишитими рушниками, виносить нареченому шовкову хустку (Наум велить затикати її за пояс), і Василь кидає їй на тарілку цілкового. Наум, як велить звичай, жартома «навчає» молодих навпаки, що чинити не слід («Жінку свою бий і уранці і увечері…»), а дівчата співають обрядових пісень, зокрема про Мар’єчку, що «потопала» в морі, коли батько й мати не рятували, а лише Василько гукав: «Не потопай, моє сердечко!»

Прощання на кладовищі. Хазяїн Василя висилає хуру: він має їхати в Одесу, потім у Москву й на заводи й повернутися до Пречистої. Маруся випрошує в нього сватану хустку й кладе в неї горішки, що він дав на весіллі. Дорогою вони проходять через кладовище, де в цей день поминають померлих. Маруся, «смутна й невесела», каже: «Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати». А прощаючись, мов не своїм голосом, вимовляє: «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! — Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на віки вічні!.. Там побачимось!»

Очікування. Маруся носить чорну хустку, а щовечора дивиться на вечірню зірку, бо Василь просив: «поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати». До Спасівки вона веселішає, а Наум уже думає, як справить весілля.

Хвороба й смерть. На третій день після Спаса Маруся йде в бір по гриби, назбирала повне відро рижиків, коли починається злива з холодним вітром, а вона «ув одній тяжиновій юпці». Вночі в неї болить лівий бік, вона кашляє й задихається. Наум не пускає по знахурку, лише натирає бік іорданською водою й кадить ладаном. Приходить цирульник, кум Кондрат Іванович, пускає кров, ставить п’явки; потім приїжджає німець-лікар, але й він каже: «Нічого не можна зробити!» На четвертий день Наум кличе попа, Маруся причащається й каже: «Коли мені… така радість тут… після святого причастя… що ж то буде у царстві небеснім?» Вона прощається з батьками, просить передати Василеві, щоб «не вбивавсь», а горішки покласти їй у руку, платок — повернути йому. Остання її мить: «Чи ви чуєте?.. Що се таке?» — і «Мати божа!.. прийми…».

Повернення Василя. У ті години, коли дзвонять по Марусиній душі, Василь їде повз церкву з великими баришами для хазяїна. Почувши дзвони, він поспішає до хати, а побачивши Марусю мертвою на лаві, непритомніє. Наум розповідає йому все, а Василь біля тіла проводить усю ніч. Василь у розпачі промовляє дивні слова, і Наум боїться за нього.

Похорон за весільним чином. Наум відбирає весільний «почт»: дружків, свашок, парубків-бояр, світилку; Василь іде як «молодий», і його ведуть під руки двоє старостів. Настя роздає Маруцине придане бідним дівчатам і вдовам, чіпляє Василеві за пояс сватану хустку («Не забувай моєї Марусі»), а на кладовищі Василь не може кинути жменю землі й падає. Прийшовши до тями, каже, що піде проходитись, — і зникає. Наум із Настею справляють третини, дев’янини, сороковусти, але Василя нема й нема.

Епілог. На третій рік до них приходить чоловік із міста, що ходив до Києва: Василь — тепер отець Венедихт, диякон у Печорському монастирі, і щодня поминає їх і Марусю. Сам Василь розповів: після поховання він у розпачі пішов світ за очі, взявши жменю землі з Марусиної могили, а до тями прийшов уже на кручі над річкою, де його знайшли ченці. Наум із Настею їдуть до Києва, але ченець каже: Василь помер за два тижні до їхнього приїзду, виснаживши себе; перед смертю просив покласти йому в труну землю й хустку, та закон ченцям цього не дозволяє. Наум наймає панахиду, довго стоїть над могилою й молиться: «Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!»

Аналіз твору

Перша повість нової української прози. «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка (написана 1832, опублікована 1834 року) вважається першою значною повістю нової української літератури, яка до того була переважно віршованою. Квітку-Основ’яненка й донині називають «батьком» нової української прози.

Сентименталізм і його прийоми. Повість написана в стилі сентименталізму з елементами просвітницького реалізму. Образи Марусі та Василя ідеалізовані майже до досконалості: і зовнішньою вродою, і чеснотами душі. Щедре використання зменшено-пестливих суфіксів («Марусенько», «голубчику», «соколику»), докладні описи почуттів персонажів і постійні ліричні відступи оповідача — усе це характерні ознаки сентиментальної прози, що прагне зворушити читача, а не просто розповісти історію.

Соціальний конфлікт — і де він закінчується. У основі сюжету лежить цілком реальна загроза доби кріпацтва: набір для сироти без родинного захисту. Страх Наума за долю доньки-«салдатки», а не бездушність чи жадібність, відтерміновує шлюб, поки Василь шукає вихід. Але цей конфлікт повість не розв’язує: Маруся помирає не від рекрутчини, а від хвороби після зливи. Соціальна тема лишається тлом, а головним стає питання, як людина вчиться жити зі втратою.

Два способи горювати. Вступ-роздум і «рамка» («От як се було») нагадують: «не удавайсь у тугу», бо це шкодить і тілу, і душі. Наум виконує цю науку: після смерті Марусі він «з тим прожив вік, що не вдався в тугу», і навіть у розпачі повторює: «Перетерпимо тут, буде добре там!» Василь її не витримує — «письменний не стерпів». Хоча Маруся просила його: «Поминай мене, не удавайся у тугу». Контраст двох реакцій і є моральним ядром повісті.

Фольклорна основа. Сюжет пронизаний мотивами народних пісень і обрядів, а вставна весільна пісня дружок про Мар’єчку, що «потопала» в морі, заздалегідь, у формі фольклорного пророцтва, провіщає трагічний фінал. Так само докладно, з етнографічною точністю, відтворено обряди сватання, весілля і поховання — ховають Марусю за весільним чином, з дружками, свашками, рушниками й віночком, бо вона так і не була вінчана. Це значна частина тексту і цінне джерело знань про народний побут початку XIX століття.

Розв’язка як утвердження віри. Смерть Марусі й Василя не сприймається в повісті як безглузда трагедія: устами Наума автор стверджує думку про покору Божій волі як шлях до вічного спокою і про зустріч закоханих душ — «коли не на сім світі, так на тім». Такий фінал, типовий для сентименталізму, перетворює приватну історію кохання на притчу про смиренність, віру і безсмертя справжнього почуття.