Климко

Стислий переказ

Після загибелі дядька Кирила, машиніста паровоза ФД, Климко лишається сам на залізничній станції. Його барак розбомбили, і він живе в маленькій ваговій. Туди до нього приходить Зульфат, давній товариш, а згодом хлопці забирають до себе вчительку Наталю Миколаївну з немовлям Олею, бо їй нікуди дітися. Наступає голод: італійці, які прийшли на станцію, розграбували, що знайшли.

Климко чув, що біля далеких крейдяних гір, поруч зі Слов’янськом, «лежала брилами сіль», а за склянку солі можна виміняти хліб, картоплю й кукурудзу. Він вирішує йти по сіль і, поки всі сплять, залишає записку: «Я скоро вернуся».

Дорога виснажлива. Він іде босий, хворіє, голодує, а на базарі виявляється, що сіль він проминув. Але дорогою йому щоразу зустрічаються добрі люди: чех-солдат, який дає галети й коробочку солі, безногий швець, який дарує взуття й захищає дівчину від поліцаїв, тітка Марина, яка виходжує Климка й насипає йому солі з собою.

Хлопчик повертається порожнім ешелоном, німець викидає його з вагона, і останній шматок дороги він проходить пішки. Уже майже біля станції він чує стрілянину, бачить втікача, якого переслідують поліцаї, і кричить йому, куди бігти. Автоматна черга влучає в Климка. Він падає, мішок із сіллю прорізано, а на дорогу білою цівкою тече сіль, і до хлопчика від переїзду біжить Зульфат.

Докладний переказ за розділами

Розділ I. Осінній ранок. Климко прокидається під скиртою від холодної роси. Він босий, у куцих штанцях, старій матроській сорочці й дядьковій діжурці, якій, як казав дядько, «сто літ». Хлопчик пригадує життя на станції: він жив з дядьком Кирилом у бараці біля самих колій, а дядько їздив на паровозі ФД. Кожне повернення було святом: дядько вмивався, розглядав Климкові зошити, хвалив юшку й казав: «Візьми ж отам у скриньці гостинець». Барак вночі «плив» у вогнях, наче корабель. Потім настали «ночі без вогнів», а однієї з них ФД не повернувся: дрезина привезла дядька мертвим, а в натовпі казали: «Пряме влучення… У тендер, їх вугіллям побило…» Прощалися з ним у бараці при відчинених дверях, а на могилу поклали його шкіряний картуз із білими молоточками. Тітка Мотя кликала Климка до себе, але він відмовився: сам про себе дбати вмів уже давно. Повернувшись у теперішнє, Климко бачить німецький обоз. Солдат у окулярах помічає його в соломі, націлює карабін, але хлопець розчепірює долоні: «Бачте, в мене ж нічого в руках немає». Солдат, як здогадується Климко, чех, регоче й іде геть, а потім приносить пакунок із плащ-палатки: галети й коробочку солі. Галета пахне м’ятно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила, і Климко не може її їсти: він ховає галети (за них, може, дадуть солі) і йде до білих гір.

Розділ II. Климко йде вже восьму добу. Він пригадує, як дід Бочонок, станційний аптекар, приніс йому червоні тридцятки («може, хоч хлібину колись купиш») і радив пристати до добрих людей, а тоді відпустив його з шістьма сухарями, які винесла Бочончиха. Скоро німецькі літаки розбомбили станцію, і барак згорів на очах. Сухарі, що дала скупа Бочончиха, виявилися червивими. Ноги Климка щоразу підводять; він знаходить залишене багаття, печену картоплю, потім накопує п’ятдесят сім картоплин на картоплищі. У балці п’є воду, доходить до чепурного містечка, згадує ранки на станції, зупиняється біля яблунь. Надвечір Климко бачить велике місто й звертає на нічліг до куреня на баштані.

Розділ III. У курені Климко згадує, як жив у ваговій. Спочатку йому було страшно й самотньо, доки Зульфат Гарєєв не знайшов його по димку й не прогнав пацюків жаром із «буржуйки». Прийшли італійці: вони ловили курей і кричали «Марка, марка!», а потім пішли далі, і у висілку почався голод. На базарі Климко з Зульфатом бачать учительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках: вона відмовляється віддавати бородатому торгашеві свою трояндову сукню. Зульфат, розлючений, кидає в торгаша грудкою породи, а Климко стримує друга від другого кидка. Потім хлопці запрошують вчительку жити з ними. Наталя Миколаївна погоджується, дідусь Гарєєв приносить сухарі й наказує Зульфатові завтра йти по молоко для Олі. Тоді Климко вирішує йти по сіль до Слов’янська. Він залишає записку і йде вдосвіта. Розділ закінчується тим, що Климко, хворий, засинає в курені; «тої ночі кінчився вересень і почався жовтень».

Розділ IV. Климко надриває плащ-палатку на онучі й іде до міста. На базарі старці, ворожка зі звірятком Зіночкою, продавці, які нічого не хочуть за гроші, дівчина з хусткою й чорнобривцями. Швець без ніг дарує Климкові тапочки й пояснює, що той проминув сіль. На базарі з’являються поліцаї, потім починається облава: німці стоять з мотоциклами й вантажівками за парканом. Климко розгортає плащ-палатку, щоб сховати дівчину, а коли поліцай хапає її, кричить: «Це моя сестра!» Шевця, який заступається («Не руш дитини»), б’ють по обличчю, але поліцаї відступають. Швець усміхається й жартує, а потім просить жінку з тачкою, яка ще має сіль, узяти хлопця з собою. Жінка відповідає: «Я тобі й так насиплю з півпуда». Це тітка Марина. Климко йде за нею.

Розділ V. Климко приходить до тями в тітчиній хаті: він три дні був у гарячці. Тітка Марина просить його лишитися назовсім, але він відповідає: «Мене там ждуть». Оповідач у дужках розповідає, що Зульфат і Наталя Миколаївна щодня виходять у степ і дивляться на дорогу. Климко п’є молоко й доливає воду, а потім просить хоч пляшечку взяти додому. Тітка Марина домовляється з обхідником і вночі садить Климка в порожній вагон ешелону, що їде до Донбасу. Вранці німець викидає всіх із вагона по черзі й б’є ногою. Климко стрибає, перекидається й падає в калюжу, німець таки б’є його кулаком у груди, болить коліно. Недалеко він бачить станцію Дебальцеве. Йому лишається пройти кілометрів шістдесят.

Розділ VI. Наступного дня надвечір Климко підходить до рідної станції. Він уже уявляє, як постукає у двері вагової й почує: «Заходьте, будь ласка». Раптом з висілка долинають постріли, від переїзду біжить босий чоловік у солдатських галіфе, а за ним двоє в чорному. Климко бачить, що це втікач, і кричить: «Туди, дядю, біжіть!», показуючи, де балка. Автоматна черга влучає Климкові в груди. Він хапається за діжурку, падає, а з мішка на дорогу «тоненькою білою цівкою» тече сіль. Останнє, що він чує, — крик «Климка-а-а!» Повість закінчується тим, що від переїзду до нього біжить Зульфат.

Аналіз твору

Дорога як випробування. Вся повість — це шлях по сіль і назад. Дорога не героїчна: Климко хворіє, мерзне, довго йде не туди, бо просто не знає, де сіль. Але саме тому це не подвиг заради подвигу, а щоденна праця людини, яка взяла на себе відповідальність. Він пішов не за пригодою й не за славою, а щоб було чим прогодувати тих, хто лишився вдома.

Сіль. Сіль у повісті — те, за що можна виміняти їжу, тобто життя. Тому вона з’являється в кожному розділі: чех дає коробочку, швець розповідає про станцію Сіль, тітка Марина насипає «з півпуда». Дорога по сіль стає дорогою по життя для інших. У фіналі сіль тече з мішка на землю: фінал зовсім не тріумфальний, і читач мусить сам вирішувати, що це означає.

Добро й жорстокість поруч. У повісті війна не ділить людей за чужими й своїми: поруч стоять ті, хто рятує, і ті, хто б’є. Чех-солдат мало не застрелив Климка, а потім віддав йому галети. Швець без ніг, безоружний, заступається за дівчину проти озброєного поліцая. Тітка Марина не має до хлопця жодного обов’язку, а дає останнє. Але є й ті, хто б’є: поліцаї на базарі, бородатий торгаш, німець у вагоні, який кулаком у груди «достав» Климка ще на льоту. Тютюнник не пояснює, чому люди різні, він просто показує їх поруч.

Змалку дорослий. Климко самостійний ще до війни: сам варить юшку, прибирає, пере, а дядько лише перевіряє зошити. Тому в критичну хвилину він діє як дорослий: бере відповідальність за Наталю Миколаївну й Олю, ходить по сіль, пише записку. Та його дитячість не зникає: він соромиться, тремтить від кашлю, ледь кривить губи, пробуючи усміхнутись, і не знає, що відповісти, коли жінка каже: «А ти бідовенький». Автор показує обидві сторони, тому Климко живий, а не зразковий герой.

Взуття й ноги. Босі Климкові ноги — постійний мотив: він розтирає їх, гріє біля вогню, загортає в онучі, а потім взуває тапочки від шевця. Дорога вимірюється не кілометрами, а болем у ногах. І взуття йому дарує чоловік, який сам без ніг: він, за його словами, «ноги в шахті зоставив». Можна прочитати так: той, хто втратив найбільше, найлегше ділиться.

Що знає читач, а чого не знає Климко. У розділі V оповідач у дужках розповідає, що Зульфат і Наталя Миколаївна щодня виходять у степ і чекають. Климко цього не знає, знає тільки одне: там його ждуть. Цей прийом робить чекання відчутним. Тому в останньому розділі слова «Дома, дома!.. Уже дома» звучать так гостро: читач знає, що його там справді ждуть.

Фінал. Автор не пише, що Климко помер. Текст закінчується образами: автоматна черга, біль у грудях, діжурка, сіль, крик, Зульфат, що біжить. Читач може по-різному відповісти на запитання, чи вижив Климко, і від цього кінець болить ще дужче. Головне — що Климко робить у цю мить: він не думає про себе, а кричить чужій людині, куди бігти.

Життєва основа. Довідкові матеріали наводять слова самого Тютюнника з автобіографії: 1942 року, коли йому було одинадцять, він пішки пішов до матері на Полтавщину, щоб полегшити життя родини. Це не історія Климка (Климко йде по сіль, а не до матері), але можна припустити, що звідси в повісті така точність у дрібницях дороги: холод, ноги, голод.

Головна думка. Людяність не залежить від віку й обставин: навіть тоді, коли довкола війна, голод і жорстокість, дитина здатна взяти на себе відповідальність за інших, а добро від незнайомих людей допомагає вижити.