Образ Климка в повісті Григора Тютюнника «Климко»

Головний герой повісті Григора Тютюнника «Климко» — хлопчик-сирота, який під час війни лишається сам. Його дядько, машиніст Кирило, гине, і Климко змушений дбати про себе. Про нього автор каже: «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».

Климко відповідальний. Коли в його вагову приходить учителька Наталя Миколаївна з маленькою Олею, він разом із Зульфатом бере її під свою опіку. А коли в голодний час не стає чого їсти, він іде по сіль, щоб виміняти її на харчі. Перед дорогою він залишає записку: «Я скоро вернуся».

Він добрий і мужній. На базарі він заступається за дівчину, яку хочуть забрати поліцаї, і кричить: «Це моя сестра!» Дорогою він не забуває про тих, хто чекає вдома, і тітці Марині каже: «Мене там ждуть». У кінці повісті Климко кричить втікачеві, куди бігти, і його підстрелюють.

Тому Климко для мене — приклад того, що навіть дитина може бути відповідальною, доброю й сміливою.

У повісті Григора Тютюнника «Климко» немає гучних подвигів, але хлопчик-сирота, який іде по сіль через осінній степ, здається мені справжнім героєм. Тому що його героїзм щоденний, тихий і виростає з відповідальності.

Самостійність Климко здобув ще до війни. Дядько Кирило їздив на паровозі, тож хлопчик уже давно сам варив юшку, прибирав, прав. Коли дядько загинув, тітка Мотя запропонувала: «Може б, ти до мене перейшов?» Але Климко відмовився: «Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам. Давно вже вмів…» У цих словах дитинство вже змішане з дорослістю.

Найбільше його характер видно в дорозі. Він пішов по сіль не для себе: у ваговій його чекали Зульфат, учителька Наталя Миколаївна та маленька Оля. Перед відходом він залишив записку: «Я скоро вернуся». Дорогою він хворів, мерз, ішов босий, але не повертав назад. Навіть коли швець сказав, що сіль він проминув, Климко насилу вимовив: «Що ж… треба вертатися» — і не здався.

Автор показує його добрим і сміливим. На базарі він розгортає плащ-палатку, щоб сховати дівчину від поліцаїв, а коли ті хапають її, кричить: «Це моя сестра!» Він чужий цій дівчині, але не залишає її в біді. А коли тітка Марина просить: «А може б, ти, синочку, в мене зостався?», відповідає: «А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»

Найсильніша сцена — остання. Уже біля рідної станції Климко бачить втікача й кричить йому: «Туди, дядю, біжіть!» Автоматна черга влучає в хлопчика, а з пробитого мішка на дорогу тече сіль. Автор не каже, що сталося далі, але читач розуміє: Климко до кінця думав про інших.

Отже, Климко — образ дитини, яка на війні не стала жорстокою. Його самостійність, відповідальність, вірність слову й здатність допомагати роблять його справжнім героєм.

Коли я читав «Климка», найбільше запам’ятав не бій і не стрілянину, а маленьку фразу: «Мене там ждуть». Климко каже її тітці Марині, яка вмовляє його залишитися в неї назовсім, обіцяє їжу, тепло й школу. Здавалося б, що тут думати: залишайся. Але Климко відповідає: «А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»

Мені здається, що це головне в його характері. Він не героїчний і не гучний, він просто знає, що є люди, які на нього покладаються: Зульфат, учителька Наталя Миколаївна, маленька Оля. Оповідач у дужках розповідає, що Зульфат щодня виходить у степ дивитися на дорогу, а Климко цього не знає. Він знає лише одне: там його ждуть.

Ще мене вразило, що Климко й сам уміє чекати й берегти. Він доливає воду в молоко й просить у тітки пляшечку з собою додому. Він ховає галети, які дав чех, щоб виміняти їх, а молоко хоче довезти додому: «Може, довезу…» Він бережливий не для себе.

Тому фінал повісті болить: Климко вже майже вдома, але й у цю мить він не думає про себе. Він кричить чужій людині, куди бігти, і сіль із пробитого мішка сиплеться на землю. Мені здається, автор хотів сказати, що справжня доброта не залежить ні від віку, ні від війни.