Щука

Про що ця байка

У ставку живе Щука, яка нікому не дає життя. Її ловлять і ведуть до суду. Тільки судити її мають ті, хто нічого не розуміє, і та, кому, за чутками, Щука постачає рибу. Тож вирок виходить такий, що Щука лишається цілісінька, а суд виглядає суворим.

Це байка про несправедливий суд, тому й читається вона не лише як історія про звірів. Автор зображує тогочасних суддів так, що впізнаєш їх і сьогодні: одні тупі, інші продажні, а всі разом кричать «Розумна річ!»

Розбір за частинами

Скарга й суд. «На Щуку хтось бомагу в суд подав»: у ставку, кажуть, через неї «ніхто життя не мав». Її ловлять і тягнуть до суду «в шаплиці». Автор одразу глузує: судити її будуть два Осли, Шкапа й два Цапи, «усе народ, як бачите, такий добрячий та плохий».

Лисиця й чутка. За стряпчого приставлена Лисиця. Оповідач переказує чутку, що Щука її частує рибою, і одразу жартує, що не знає, чи це правда («Хто ворогів не мав!»). Читач розуміє: Лисиця тут аж ніяк не безсторонній учасник суду.

Перший вирок. Судді стали розбирати справу. Правду не приховаєш: «кінців не можна поховать». Тож судді без довгих роздумів вирішують повісити Щуку на вербі.

Пропозиція Лисиці. Тут Лисиця просить слова: така розбійниця заслуговує не такої кари. Щоб було більше жаху й щоб інші боялися, вона пропонує втопити Щуку в річці. «Розумна річ!» — гукають усі. Щуку кидають у річку. Байка закінчується без моралі: усе вже показано.

Аналіз твору

Хто судить. Судді в цій байці — Осли, Шкапа й Цапи. Це не випадково: оповідач каже про них із глузливою поблажливістю: «добрячий та плохий» народ, тобто не злий, але й не здатний розібратися. Такі судді не шукають правди. Вони погоджуються на те, що їм скажуть, тому Лисиці досить один раз заговорити, щоб усі забули про попереднє рішення.

Лисиця як справжній суддя. Найпідступніше те, що Лисиця не захищає Щуку відверто. Вона говорить суворо, ніби найсуворіша з усіх, і цим вигороджує Щуку. Зверни увагу: пропозиція Лисиці звучить як страшніша кара, але річка — дім Щуки. Формально суд карає, по суті відпускає.

Іронія в кінці. Байка закінчується схваленням і дією, а не моралізаторським висновком. Ми бачимо, як судді радо схвалюють слова Лисиці, і розуміємо: ніхто з них не помічає абсурду. Оповідач цього прямо не каже, але його вагання («Чи справді так було…») підказують, як це читати.

Глібов і Крилов. Той самий сюжет має російська байка Івана Крилова «Щука» (її датують не пізніше березня 1830 року). Там теж донос на Щуку, судді — два Осли, дві старі Клячі та два чи три Козли, Лисиця — прокурор, а Щуку теж кидають у річку. Біографи зазначають, що перші байки Глібова 50-х років були, по суті, переспівами Крилова. Глібов зберіг сюжет, але переклав його народною українською мовою й розширив: додав розмовні деталі («бомага», «шаплиця», «сотеньку карасиків живеньких»), а головне — власний голос оповідача з репліками в дужках і приказками. Тому «Щука» звучить не як переклад, а як своя, українська байка.

Слова, які треба пояснити. «Бомага» — папір, тут — скарга, донос. «Шкапа» — стара, худа кляча. «Катюга» — кат, лиходій. «Стряпчий» — у старому суді повірений у справах. «Шаплик» — невисока широка дерев’яна посудина, схожа на зрізану діжку.

Головна думка. Там, де суд залежить від подарунків і зв’язків, кара для винного виявляється справжньою свободою; чесності від такого суду чекати марно.