Гайдамаки

Стислий переказ

Поет благословляє гайдамаків у дорогу, розповідає про шляхту, яка «мірялася з москалями», а її конфедерати руйнували Україну. У корчмі живе сирота Ярема, наймит корчмаря Лейби, і кохає Оксану, дочку вільшанського титаря. Конфедерати, що ввалилися в корчму, вимагають гроші, і Лейба, рятуючись, називає їм титаря, у якого є червінці й гарна дочка. Конфедерати їдуть до Вільшани, катують титаря й забирають Оксану.

Тим часом у темному гаю над Тясмином збираються гайдамаки, сліпий кобзар співає їм про Залізняка, а диякон кличе на розправу: «Беріть ножі! освятили». Ярема обіцяв Оксані дістати «свячений» у Чигирині. У ніч перед святом Маковія дзвони будять Україну, і починається повстання. Ярема дізнається, що Оксану викрадено, записується гайдамакою й отримує прізвисько Галайда.

Гайдамаки мандрують палаючою Україною. Залізняк і Гонта карають шляхту в Лисянці; Лейба допомагає Яремі проникнути в будинок, де тримають Оксану, і Ярема виносить її звідти, а потім лишає в лебединському монастирі. Оксана чекає, а через тиждень, у день вінчання, Ярема знову йде воювати. В Умані Гонта, згідно з присягою, вбиває власних синів-католиків, а потім ховає їх у степу.

В епілозі поет згадує, як дитиною слухав дідові оповіді, і розповідає, що гайдамаки розійшлись, Гонту замучили, а Залізняк, який заплакав «вперше зроду», помер на чужині. Ярема, похиливши голову, іде степом. На згарищі лишається слава, про яку нікому заплакати. У прозовій «Передмові» Шевченко пояснює, що писав так, «як чув од старих людей», і закликає братів-слов’ян помиритися.

Докладний переказ за розділами

Присвята й «Вступ». Поему присвячено Василю Григоровичу «на память 22 апреля 1838 года» — це день викупу Шевченка з кріпацтва (за довідковими джерелами). Вступ починається роздумом: «Все йде, все минає — і краю немає». Поет каже: «Я не одинокий, я не сирота, — Єсть у мене діти», тобто герої поеми. Він благословляє їх: «Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, — Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі». Уявляє, як його критикуватимуть «письменні» («Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу…»), й відповідає, що заспіває сам, у своїй хатині, «як мала дитина»; йому вчуваються голоси козацької старовини. Наприкінці вступу поет веде «синів» до людини, яку називає щирим батьком («Єсть у мене щирий батько»): «Добридень же, тату, в хату! На твоїм порогу Благослови моїх діток В далеку дорогу». Вступ датовано «С.-Петербург, 1841, апреля 7».

«Інтродукція». Поет згадує польську шляхту: «Була колись шляхетчина, Вельможная пані», яка «день і ніч гуляє», сперечається на сеймах («Nie pozwalam!») і розпадається на «сто конфедерацій». Конфедерати «розбрелись» по всій Україні, «Руйнували, мордували, Церквами топили…», «А тим часом гайдамаки Ножі освятили».

«Ярема». Корчмар Лейба гримає на Ярему: «Яремо! герш-ту, хамів сину?», і посилає його то по кобилу, то по воду, то до Вільшани. Оповідач розповідає про нього: «Сирота Ярема, сирота убогий: Ні сестри, ні брата, нікого нема!» — «Попихач жидівський, виріс у порогу». Ярема «не клене долі, людей не займа», бо в нього «Єсть карії очі — як зіроньки, сяють». Зрозуміло, що мова про кохану. Оповідач додає: «Таким і я колись-то був».

«Конфедерати». Уночі до корчми вриваються конфедерати: «Одчиняй, проклятий жиде!» Б’ють Лейбу нагаями, змушують перехреститися, наливати мед, грати й співати. Домагаються грошей. Вкінці Лейба каже, що в Вільшаній «у титаря» є червінці, «А дочка Оксана!» — «як панночка». Конфедерати їдуть до Вільшани.

«Титар». Ярема співає під гаєм («У гаю, гаю Вітру немає») й виглядає Оксану. Вона крадеться «мов ласочка», а він каже: «Завтра вночі у Чигрині Свячений достану». Оксана боїться: «А може, й забудеш? … Забудеш Оксану!» Тим часом у титаря в хаті конфедерати вимагають гроші: «Насипали в халяви жару…» Титар помирає зі словами «Оксано, дочко!» Ляхи забирають Оксану й зникають.

«Свято в Чигирині». Оповідач звертається до гетьманів: «Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин». Чигирин порожній, а над Тясмином у гаю зібралися гайдамаки й козацька старшина. Старшини сперечаються між собою й побоюються, що ляхи почують, а сліпий Волох співає: «Йде Залізняк Чорним шляхом, За ним гайдамаки». Пісні стають танцями, а тоді благочинний закликає: «Молітесь, братія!» — і диякон каже: «Беріть ножі! освятили». Дзвони гудуть: «Освятили!»

«Треті півні». Настає день Маковія, «Ще день Украйну катували Ляхи скажені». Гайдамаки чекають ночі. Поет питає, де Оксана, й обіцяє розповісти потім. Ярема іде Дніпром і думає: «Пекельнеє свято По всій Україні сю ніч зареве». Дніпро гнівається, у чорнім небі гримить. Третій півень співає.

«Червоний бенкет». «Задзвонили в усі дзвони По всій Україні; Закричали гайдамаки: „Гине шляхта, гине!“» Палають Смілянщина, Медведівка, Корсунь, Канів, Чигирин. Ярема «страшно глянуть По три, по чотири Так і кладе». Залізняк питає, звідки він, і дізнається про титаря й викрадену Оксану. Ярема падає непритомний, а отямившись, просить ножа й сили. Залізняк кличе його до війська, питає прізвище: «Прізвища немає!» — і наказує: «Пиши Галайдою».

«Гупалівщина». Оповідач показує наслідки: «Скрізь по селах шибениці». Роздумує: «Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть?» Звинувачує тих, хто розпалив ворожнечу: «Старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти». Ярема заїжджає у Вільшану й дізнається від хлопчика, що титаря спалили, а дочку вкрали. Гайдамаки виловлюють шляхту в лісі й забирають скарб.

«Бенкет у Лисянці». «Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило». Гонта й Залізняк карають шляхту: «Кари ляхам, кари!» Ярема кричить: «Дайте ляха, дайте крові!» Після розправи вони вечеряють на базарі, кобзар співає танцювальні пісні. До Яреми підходить чоловік у козацькій киреї, і той упізнає Лейбу: «Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?» Лейба каже, що Оксана в будинку з панами, і обіцяє її виручити. Поки гайдамаки танцюють, Ярема з Лейбою прокрадаються в будинок, а Гонта пускає вогонь на панський двір. Ярема виносить Оксану «чуть живу».

«Лебедин». Оксана в лебединському монастирі розповідає черниці, що з нею було, й найбільше — що хотіла жити заради Яреми. Зрозумівши, що Галайда — це її Ярема, радіє: «Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою!» Ярему через тиждень «вінчали», а того ж вечора він, «щоб не сердить отамана, Покинув Оксану» й поїхав до Залізняка.

«Гонта в Умані». Минають місяці, а Україна «знай горить». Гайдамаки беруть Умань. Гонтові приводять двох його синів, католиків: «Ти нас ріжеш — заріж і їх». Гонта, який присягнув «Різать католика», каже: «Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». Махнув ножем — і синів немає. Потім розвалює базиліанську школу, де вони вчились. У ніч, коли гайдамаки бенкетують, Гонта тихо виносить тіла синів у степ, ховає й шепоче: «Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики».

«Епілог». Поет розповідає про своє сирітське дитинство, коли слухав діда: «Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу». Зі смертю Гонти, «Нема йому Хреста, ні могили», і Залізняк, який заплакав «вперше зроду», теж помирає. Ярема, «на кий похилився», іде сам. Гайдамаки розходяться. «Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали». Наприкінці старі гайдамаки співають: «А в нашого Галайди хата на помості».

«Передмова». У прозовій «Передмові» автор жартує, що «всюди є передслово, а в мене нема». Признається, що розповідає про події 1768 року «так, як чув од старих людей», «Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива». Гонту й Залізняка міг зобразити «не так, як вони були». Закликає: «нехай братаються знову з своїми ворогами».

Аналіз твору

Про що ця поема. «Гайдамаки» присвячені Коліївщині — селянському повстанню 1768 року на Правобережжі. Шевченко, як пише сам, розповідав про нього за розповідями старих людей: у передмові він каже, що «надрукованого і критикованого нічого не читав» (дослідники, втім, знають, що він читав польські й російські книжки про гайдамаччину). Але поема не хроніка: у центрі — доля Яреми, про якого автор сам пише: «Галайда вполовину видуманий». Завдяки цьому історичні події набувають людського обличчя: політичний вибух постає як розплата за особисту втрату.

Два плани: особистий і народний. Оповідь переплітає дві лінії: історію кохання й повстання. Спокійні сцени (свідання під гаєм, монолог Яреми) різко змінюються пожежами, дзвонами й кров’ю. Так поет показує, що війна руйнує саме тихе, звичайне життя: Ярема мріє про хату й Оксану, а в «Червоному бенкеті» «страшно глянуть По три, по чотири Так і кладе». Навіть весілля не може його втримати: він покидає Оксану «щоб не сердить отамана».

Ярема. Він — сирота, наймит, людина, яка вміє «заплакать» і «заспівати». Перед повстанням його головне бажання — здобути «свячений» ніж, «срібло-злото», аби бути гідним Оксани. Утрата робить його безжальним: «Дайте ляха, дайте крові!» Після Лебедина поет з жалем зауважує: «От хлопець звичайний!» — і навіть у цій іронії чути докір. Ярема лишається живим, але в кінці «на кий похилився» і йде степом один.

Гонта й присяга. Найтрагічніший епізод — Гонта в Умані. Поет ставить героя перед вибором між присягою й батьківською любов’ю. Гонта проклинає матір-католичку, вбиває синів і одразу ж голосить: «Сини мої, сини мої! Чом ви не великі?» Вночі сам ховає їх, каже, що скоро прибуде до них, і прощає їм, що вони «католики». Довідкові джерела зазначають, що цей епізод історично недостовірний: Шевченко міг запозичити його з польської літератури (повість Чайковського «Вернигора»). Але сила сцени в тому, що вона показує: ненависть до «чужих» руйнує і «своїх».

Як поет ставиться до повстання. Шевченко співчуває повсталим: перед нами не самотні герої, а простий народ, якому кривда справді дала право на гнів. Однак поема не славить кров. Поет питає: «А за віщо, За що люде гинуть?» і відповідає: люди ж одного батька, «Жити б та брататься», але їх розпалили «ксьондзи, єзуїти». Епілог гіркий: «Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали» — жертви виявилися марними. У «Передмові» Шевченко висловлює мрію про слов’янську єдність: «нехай братаються знову з своїми ворогами».

Складні місця для читача. У тексті багато образливих для сучасного вуха слів про євреїв і поляків («жид поганий», «жидюга», «ляхи скажені»). Це мова персонажів і оповідача, яка відбиває упередження й ворожнечу XVIII–XIX століть; читати її треба як частину історичної картини, а не як оцінку цілих народів. Шевченко однаково показує і жорстокість конфедератів (катування титаря, знущання з Лейби), і жорстокість гайдамаків, які вбивають і жінок, і дітей. Якщо у вашому підручнику лише уривки (наприклад, «Вступ», «Ярема», «Титар», «Свято в Чигирині», «Гонта в Умані», «Епілог»), читайте їх у цьому контексті.

Пісня, фольклор, мова. Поема наповнена піснями й танцювальними приспівками. Кобзар Волох співає про Залізняка, гайдамаки танцюють, несучи вози, Ярема співає в гаю. Слова пісень творять контраст із подіями: вечеря посеред пожежі, танець серед трупів. Пейзаж бере участь у дії: Дніпро «підслухав» і «підняв гори-хвилі»; місяць «горить, а не сяє». Метафори народні: карі очі — «як зіроньки», доля — «Стеблина-билина на чужому полі».

Вступ як програма. У вступі Шевченко відмовляється співати «про Матрьошу, про Парашу», тобто писати те, що модне й вигідне. Критики, яких він уявляє, докоряють йому «мертвими словами» про минуле; але саме це слово він вважає своїм обов’язком. Тут ліричний герой — поет, сирота. Тому епілог, де він згадує дитинство, поєднує його з Яремою: «Сирота в ряднині, я колись блукав».

Головна думка. Шевченко вшановує народну боротьбу за волю й водночас показує її ціну: кров, звірство, розтоптане кохання, втрачені діти. Поема закликає пам’ятати й не дозволити, щоб «слав’янськая земля» знову розпалась на ворогів.