Як Шевченко ставиться до повстання гайдамаків (за поемою «Гайдамаки»)

У поемі «Гайдамаки» Шевченко співчуває повсталим, але не славить кров.

Співчуття видно з того, як він показує причини повстання. Конфедерати руйнують Україну, катують вільшанського титаря й забирають його дочку Оксану. Тому сирота Ярема, який мріяв про тиху долю, стає гайдамакою й мститься. Освячені ножі, дзвони й пісні кобзаря додають повстанню урочистості. Так Шевченко пояснює, чому народ узявся за зброю: його довела до цього кривда.

Проте поет не прославляє насильство. У розділі «Гупалівщина» він питає: «Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла... А за віщо, За що люде гинуть?» Найстрашнішою є сцена в Умані, де Гонта через присягу вбиває власних синів. Потім він ховає їх і просить: «Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики».

Наприкінці Шевченко пише: «Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали». А в передмові пише, що «сини і внуки» мають бачити, що «батьки їх помилялись», і закликає: «нехай братаються знову з своїми ворогами».

Отже, Шевченко вшановує боротьбу за волю, але застерігає від ненависті.

Коліївщина 1768 року — один із найкривавіших епізодів української історії, і Шевченко в поемі «Гайдамаки» не відводить очей від крові. Але його ставлення до повстання не зводиться ні до захоплення, ні до осуду.

Спершу поет показує, чому люди схопилися за ножі. Тиха любов сироти Яреми й Оксани зруйнована конфедератами: вони знущаються з корчмаря Лейби, катують титаря («Насипали в халяви жару…») і забирають його дочку. Гайдамаки виходять на розправу не з жадоби, а від безвиході; вони освятили ножі, і диякон закликає: «Беріть ножі! освятили». Поет називає їх своїми «синами»: «Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі».

Проте вже в «Гупалівщині» він зупиняється й питає: «А за віщо, За що люде гинуть?» Автор бачить, що по обидва боки — «Того ж батька, такі ж діти, — Жити б та брататься». Винними він називає не народи, а тих, хто розпалював ворожнечу: «ксьондзи, єзуїти».

Найглибше ця думка проявляється в епізоді з Гонтою. Присяга змушує його вбити власних синів-католиків: «Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга». А потім він тихо ховає їх у степу й прощає. Так поет показує, що жорстокість, навіть у праведній війні, губить і своїх. Ця сцена змушує читача не лише жахнутися, а й замислитися над ціною слова «присяга».

Навіть головний герой не знаходить щастя: Ярема рятує Оксану, але в день вінчання покидає її заради війни, а в епілозі «на кий похилився» й іде степом сам. Помста не дала йому ні дому, ні спокою.

Епілог гіркий: «Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали». Повстання не принесло ні свободи, ні справедливості. Тому в передмові автор закликає: «нехай братаються знову з своїми ворогами».

Отже, Шевченко співчуває народові, який повстав, але хоче, щоб його нащадки не повторювали ненависті.

Читаючи «Гайдамаків», кілька разів хотілося відкласти книжку. Тут багато крові, пожеж, і навіть діти гинуть. Спочатку я подумав, що Шевченко просто вихваляє повстанців. Але чим далі, тим більше бачив, що він не вихваляє.

Він любить своїх героїв: недарма називає гайдамаків «синами». Він розуміє їхню біду: тихого Ярему довели до ножа. Та ось у «Гупалівщині» поет раптом питає: «А за віщо, За що люде гинуть?» А в Умані Гонтові діти кричать: «Тату, тату... ми не ляхи!» — і він усе одно виконує присягу.

Мені важко було читати й слова про євреїв та поляків, які лунають у поемі. Я зрозумів, що це мова людей того часу, а Шевченко показує, як ця ненависть руйнує всіх. У передмові він пише: «нехай братаються знову з своїми ворогами».

Тому мені здається, що головне в «Гайдамаках» — не перемога, а жаль: за людьми, які загинули, і за ворожнечею, якої могло б не бути.