Характеристика Соломії з повісті Коцюбинського «Дорогою ціною»

Хто така Соломія

Соломія — молодиця, яку пан силоміць віддав за свого хурмана, хоч вона кохала Остапа. Про чоловіка вона говорить з огидою: «осоружним чоловіком». Вона висока й міцна: ця сила — одна з головних її рис. Коли Остап вирішує тікати, Соломія застерігає його («Тікай, Остапе, тікай, серце») і допомагає: пропонує перевезти його човном на той бік ставка, щоб його не побачили в селі. Вона ще не знає, що за кілька годин піде за ним.

Рішення піти за Остапом

Соломія стоїть на човні, дивиться Остапові вслід і раптом розуміє, що їй усе набридло: «все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне… Пропадай воно все пропадом». Вона біжить додому по торбину, у коморі знімає з жердки сорочку й штани, а жіночу одіж прив’язує до каменя й кидає в ставок: «шубовсть у воду». Наздоганяє Остапа вже на шляху й відповідає на його подив: «Може, й здуріла…» Питання вона ставить просто: «Приймаєш товариша чи не приймаєш?»

Найпоказовіша сцена — з косами. Соломія сама знімає очіпок, і «чорні буйні коси впали їй на плечі». Остап вагається, але вона наполягає: «Ріж!» Автор знає, що їй важче, ніж вона показує: Соломія «дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс», бо як тільки «ніж шурнув по волоссю», вона «почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози». Рішучість Соломії не безболісна.

Допомога пораненому Остапові

Коли на березі Прута Остапа підстрелив кордонний козак, Соломія «вся похолола» і спершу майже волоком тягла його вперед. Але потім сталося те, що характеризує її найкраще: «В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити». Вона роздерла Остапові пазуху, відліпила скривавлену сорочку, перев’язала рану, а коли він попросив води, у трясовині «спробувала викопати рукою ямку і справді докопалась до води». Вночі в темряві їй найтяжче: «їй легше було б, коли б куля потрапила в неї».

Плавні й циганська оселя

У плавнях Соломія шукає вихід, але нічим не позначає своєї дороги й губиться. Це робить її людянішою: вона не лише сильна, а й здатна розгубитися. Тоді з нею відбувається найдивніше: вона кидається на комиш, і оповідач каже: «накинулась на нього і почала трощити із злості, з озвірінням, як свого ворога». Потім, коли плавні горять, вона мчить «слідком за гадюками, звіриною й усім живим».

У циганському висілку Соломія, «бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі», благає: «Люди… добрі… рятуйте». Цигани беруть Остапа до хати, а вона не сидить склавши руки: «підмазувала чорні, задимлені стіни», «мела долівку», «стирала пил із Гіциної скрипки». Коли старий Гіца вимагає гроші, вона віддає йому все, що заробила в болгарина. З кожним днем життя в циган «робилось тяжчим та тяжчим».

Галац: «Ми його відіб’ємо»

У Галаці Соломія збирає гроші на викуп, продає коралі й одежину, віддає драгоманові все, що має. Вона чекає відповіді й вірить, що станеться «якась незвичайна подія»: навіть кидає роботу й перестає складати гроші. Коли драгоман каже: «Відвезуть», — Соломія приходить до Івана й каже: «Ми його відіб’ємо…» Іван злякано питає, як відбити Остапа від турків, і вона, розсердившись на його страх, наступає на нього, погрожуючи відлупцювати при людях. Тоді «опам’яталася», вони помирилися й спокійно обговорили, що й як.

Бій на воді

Вранці, як тільки розвидняється, Соломія вже на березі. Вона чекає Івана, сідає з ним у човен із пістолем у руці. Коли турецький човен вже близько, вона співає: «Оста-апе!» — і гукає: «Ми їдемо тебе визволяти!..» Далі все відбувається за мить: Іван б’є веслом по фесу, лунає постріл, Іван падає у воду, човен перекидається. Соломія опиняється в крижаній воді й думає: «Вона не дасться», бо «має сильні руки». Але течія «бере її в свої обійми». Автор не пише слова «померла»: «Жовте, каламутне світло потиху лине догори… згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть». А в епілозі старий Остап чує вітер, який кличе його голосом Соломії.

Висновок для зошита

Соломія — сильна, рішуча, винахідлива й віддана жінка, яка часто діє першою. Вона тікає і від кріпацтва, і від нелюбого чоловіка, але йде за коханим, рятує його, терпить голод, холод і чужих людей. У її образі автор втілив те, що назвав у вступі: волю здобувають «дорогою ціною» — і Соломія платить найвищу.