Чому весна не забула хвору героїню у вірші Лесі Українки «Давня весна»

У вірші Лесі Українки «Давня весна» героїня хвора й самотня, і їй здається, що весна її забула. Проте весна доводить протилежне.

Спочатку ми бачимо радісний світ: весна «весела, щедра, мила», «все ожило», співає й сміється. А героїня «лежала хвора й самотна». Вона гірко думає: «Мене забула радісна весна».

Але потім у вікно заглядають гілки яблуні, сиплються «білесенькі квітки», у тісну хатину залітає вітер і несе пташині пісні. Тож весна не забула: вона сама прийшла до тієї, хто не міг піти назустріч. Цікаво, що в першій строфі весна «сипала квітки», а в четвертій вони «посипались» у її вікно: весна прийшла до героїні так само щедро, як до всіх. Вікно тут — місток між тісною кімнатою й великим світом. Вірш ведеться від першої особи, тому ми чуємо і сумнів героїні, і її радість.

Наприкінці героїня каже, що душа її «ніколи не забуде» цього дарунка. Отже, весна не забула героїню, бо природа для Лесі Українки — це розрада й воля, яку не спинить навіть хвороба.

Вірш Лесі Українки «Давня весна» починається як гімн весні, і вона показана живою істотою: «весела, щедра, мила», вона «промінням грала, сипала квітки». Усе навколо ожило, «співало все, сміялось і бриніло». І саме в цей момент поетеса робить різкий контраст: «А я лежала хвора й самотна». Слова «все» й «усе» звучать тричі, а «я» — лише одне. Від цього самотність героїні відчувається ще сильніше.

У третій строфі героїня наводить власну думку: «Весна для всіх настала, дарунки всім несе вона, ясна, для мене тільки дару не придбала». Це щира образа людини, яка почувається зайвою на святі життя. Останній рядок звучить, як вирок: «Мене забула радісна весна».

Проте четверта строфа починається запереченням: «Ні, не забула!» Героїня наче сперечається сама з собою. Поворот настає тоді, коли до неї у вікно заглядають гілки яблуні, «замиготіло листячко зелене, посипались білесенькі квітки». Цікаво, що в першій строфі весна «сипала квітки», а тепер вони посипались у її вікно. Весна не оминула героїню: вона прийшла до неї так само щедро, як до всіх.

Далі «прилинув вітер, і в тісній хатині він про весняну волю заспівав». Ця пара образів — тісна хатина й весняна воля — найважливіша. Вікно з’єднує вузьку кімнату з великим світом, і виявляється, що межі хвороби не абсолютні: природа може прийти туди, куди людина піти не може.

Наприкінці героїня дякує: «Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала». Слово «дарунок» перегукується з третьою строфою («дарунки», «дару»), але тепер воно сповнене вдячності, а не образи.

Отже, весна не забула героїню, бо для Лесі Українки природа — це не тло, а жива сила, яка приносить розраду, волю й надію навіть тому, хто не може вийти з дому.

Мене в цьому вірші зацікавила назва: чому весна «давня»? Мені здається, що це слово тут не про старість, а про спогад. Героїня розповідає про весну, яка була колись, але вона досі жива в її пам’яті.

Майже весь вірш написано в минулому часі: «була», «ожило», «лежала», «думала». А в кінці з’являється майбутнє: «не забуде», «не було й не буде». Отже, спогад про одну весну перетворюється на почуття, яке триватиме довго, можливо, все життя.

Я думаю, що це найважливіше. Хвороба й самотність були справжніми, але їх пом’якшила не велика подія, а маленька: гілка яблуні у вікні й пісня вітру. Такі речі здаються дрібними, а лишаються з нами на все життя. Мені здається, що так і буває: найкращі дарунки ми пам’ятаємо не за розміром, а за тим, коли саме вони прийшли.

Тому «Давня весна» для мене — про те, що добро буває тихим і несподіваним, і про те, як важливо його помітити й пам’ятати.