Остап Вишня

Коротко про життя

Остап Вишня, справжнє ім’я якого Павло Михайлович Губенко, народився 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Груні на Полтавщині, у бідній родині, де було сімнадцятеро дітей. Освіту здобув майже випадково: закінчив Київську військово-фельдшерську школу й кілька років служив фельдшером, зокрема під час Першої світової війни. Про це власне дитинство й непростий шлях у літературу він згодом розповість у гуморесці «Моя автобіографія» (1927) — одному з найвідоміших своїх творів.

Народження псевдоніма й жанру «усмішка»

Писати в газетах Остап Вишня почав 1919 року в Кам’янці-Подільському під псевдонімом Павло Грунський. Переїхавши до Харкова, він спершу працював перекладачем у газеті «Вісті», а 1921 року вирішив писати фейлетони сам — так під фейлетоном у «Селянській правді» вперше з’явився підпис «Остап Вишня».

Саме він започаткував і сам термін «усмішка» — короткий гумористичний твір, різновид фейлетону й гуморески. Письменник вважав, що це слово ближче до української традиції, ніж запозичене «фейлетон». За життя Остап Вишня видав десятки збірок усмішок і фейлетонів і здобув визнання найпопулярнішого українського гумориста XX століття.

Арешт і табори

1933 року Остапа Вишню заарештували за сфабрикованим звинуваченням у контрреволюційній діяльності й нібито підготовці замаху на партійного керівника Павла Постишева. Понад десять років, з 1934 по 1943-й, письменник провів у таборах ГУЛАГу на Печорі (Комі АРСР) — покарання, що мало його знищити, але не перервало остаточно творчого шляху.

Звільнений 1943 року на тлі воєнних подій, Остап Вишня повернувся до літературної праці. Перший повоєнний твір — усмішка «Зенітка» (1944). До найвідоміших творів цього періоду належить цикл «Мисливські усмішки», написаний упродовж 1940–1950-х років,— саме до нього належить усмішка «Сом» (1953). 1955 року письменника реабілітували судові органи СРСР.

Останні роки

Остап Вишня помер 28 вересня 1956 року в Києві й похований на Байковому кладовищі. У власній творчості він найбільше висміював не чужі, а власні слабкості земляків, вважаючи, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Ця настанова — сміятися по-доброму, а не викривати зі злістю — лишається головною рисою його гумору і в ранній «Моїй автобіографії», і в пізніх «Мисливських усмішках».