Моя автобіографія

Стислий переказ

Оповідач починає з іронічного зауваження, що не має сумніву у власному народженні, хоч мати роками жартома казала, ніби його «витягли з колодязя». Народився він 1 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Груні на Полтавщині, другою дитиною бідної багатодітної родини прикажчика Михайла Губенка. Дитинство минуло серед картоплі й конопель, де, за жартом автора, і виростають майбутні українські письменники.

Навчався хлопчик спершу в школі «Міністерства Народнього Просвєщенія» в учителя Івана Максимовича, чия лінійка, за словами оповідача, і «виробляла» йому літературний стиль. Далі — Зіньківська міська двокласна школа, а після неї, коли в тринадцять років він закінчив науку «рано», мати повезла сина до Києва, у військово-фельдшерську школу. Ставши фельдшером, оповідач служив на залізниці, а Першу світову війну зустрів у залізничній лікарні.

Революція застала його в бурхливій, метушливій громадській діяльності — між Центральною радою, «Просвітою», мітингами й з’їздами. У громадянську війну він, за його жартівливими словами, ховався від шрапнелі, стояв у черзі по пайки й ніс два пуди борошна з Лаври на Гоголівську. Писати в газетах почав 1919 року в Кам’янці-Подільському під псевдонімом Павло Грунський — з фейлетону. Далі працював перекладачем у харківській газеті «Вісті», аж поки не вирішив писати фейлетони сам — так 1921 року народився Остап Вишня.

Останню частину твору автор присвячує пародійним міркуванням про «процес творчості» — вплив пульсу, голови й живота на якість тексту, — а також переліку літературних уподобань і дружб. Завершується розповідь зворушливим діалогом із сином Вячком, який на запитання, ким він буде, коли виросте, відповідає просто: «Людиною буду!»

Докладний переказ за розділами

Народження і родина. Оповідач з іронією описує обставини свого народження на хуторі Чечва біля Груні на Полтавщині, у маєтку поміщиків фон Рот, де батько служив прикажчиком. За двадцять чотири роки шлюбу батьки мали сімнадцятеро дітей — факт, який батько коментує з фаталістичним гумором: «Господь дав дітей, дасть і на дітей».

Дитинство. Автор жартома пояснює, що головну роль у формуванні українського письменника відіграють картопля, коноплі й бур’яни, серед яких малий любив «замислюватися». Згадує падіння з коня, після якого вирішив, що доля береже його для якоїсь важливої справи.

Школа. Хлопчика віддали до школи рано, ще й шести років не було. Вчив його Іван Максимович — «доброї душі дідуган» і «ходяча совість людська», чия лінійка ходила по руках школярів, але «ніколи люто», і «виробляла» майбутньому письменникові стиль. Тоді ж формується його дитяча «класова свідомість»: цілуючи барині ручку, він водночас толочить її квітники.

Фельдшерська наука. Зіньківську школу закінчив у 1903 році, і батько сказав, що «рано» закінчив науку, тож мати повезла тринадцятирічного сина до Києва, у військово-фельдшерську школу — «на казьонний кошт», бо батько був колишнім солдатом. Ставши фельдшером, оповідач іронічно згадує свій перший «успіх»: закапав хворому очі нашатирним спиртом замість крапель.

Війна і революція. Першу світову зустрів фельдшером у залізничній лікарні. Революція застає його в вирі громадської діяльності — між Центральною радою, університетом, «Просвітою» й мітингами. Громадянську війну він описує так: «Летить шрапнель, а я ховаюсь», потім черги по пайки, дрова санчатами, два пуди борошна з Лаври на Гоголівську, а далі «під’їхала “платформа”», і він «вже з “платформи” не злазив» — тобто пристав до нової влади.

Перші фейлетони. Писати в газетах почав 1919 року в Кам’янці-Подільському під псевдонімом Павло Грунський. Далі — переїзд до Харкова («мене переїхали» 1920 року в жовтні) і з квітня 1921 року служба перекладачем у газеті «Вісті» разом із Вас. Блакитним.

Народження Остапа Вишні. Стомившись перекладати чужі тексти, оповідач вирішує писати фейлетони сам. Так 1921 року з’являється письменник Остап Вишня — подія, описана підкреслено буденно: «Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати».

Про «процес творчості». Пародіюючи серйозні розмови про письменницьку майстерність, автор жартома описує вплив температури, пульсу, голови й живота (повного чи порожнього) на якість написаного, а також свої літературні симпатії — Миколу Хвильового й Олеся Досвітнього — і ставлення до тогочасних літературних організацій.

Фінал. Син Вячко на запитання, ким він буде, коли виросте, відповідає просто: «Людиною буду!» — і оповідач із теплотою і полегшенням приймає цю відповідь як найкращу з можливих. У післямові автор іронічно пояснює, чому поспішив написати автобіографію сам, поки живий, — щоб «вдячні нащадки» напевно про нього не забули.

Аналіз твору

Автобіографія як суцільний жарт. «Моя автобіографія» — не звичайний життєпис, а гумористичний твір, у якому реальні факти (дати, місця, події) подаються крізь постійну самоіронію й навмисне применшення власних заслуг. Це принциповий вибір: Остап Вишня уникає пафосу навіть тоді, коли йдеться про справді тяжкі речі — бідність, голод, громадянську війну.

Правда під маскою гумору. За жартами ховаються цілком реальні й часом гіркі факти: сімнадцятеро дітей у бідній родині, навчання не за власним вибором, а за рішенням батьків і обставин, метушлива участь у революційних подіях, черги по пайки й борошно на плечах у часи громадянської війни. Гумор тут не самоціль заради розваги, а служить способом говорити про важке, не впадаючи в патетику.

Мова як головна тема. Один із найважливіших епізодів твору — відповідь на питання про походження мови письменника: «Мову свою я взяв з маминої циці». За жартівливою формою тут ховається серйозна думка: жива народна мова Остапа Вишні — не наслідок книжної освіти, а, за жартівливими словами автора, спадок від матері, до якого згодом додалася робота й поради філологів Кримського та Левицького.

Пародія на офіційний жанр. Твір пародіює саму традицію письменницьких автобіографій і літературознавчих біографічних нарисів — з їхніми поясненнями, що «впливало на його світогляд» і яка «лиха година в літературу потягла». Остап Вишня послідовно знижує цей високий тон, зводячи «формування письменника» до картоплі й конопель на городі.

Фінал без іронії. Показово, що єдиний момент твору, позбавлений глузливого тону,— це заключний діалог із сином. Проста відповідь Вячка «Людиною буду!» протиставлена всій попередній суєті довкола кар’єри, псевдонімів і літературних угруповань: вона нагадує, що за письменницькою маскою Остапа Вишні лишається насамперед людина.