Україна в огні

Стислий переказ

Влітку 1941 року на дні народження матері Тетяни колгоспник Лаврін Запорожець проводжає на фронт усіх п’ятьох синів. Один із них, Савка, гине того ж дня під бомбами на мосту, а матір Тетяну на городі поранено з літака. Останній із відступаючих бійців, танкіст Василь Кравчина, проводить ніч у сільській дівчини Олесі, яка боїться ганьби більше за смерть і просить його про це сама; вони клянуться одне одному в вірності. Наступного дня в село входять німці.

Німці до ранку тримають село по шию в холодній воді, вимагаючи назвати старосту; змерзлі односельці вмовляють Лавріна прийняти гріх на душу — і він погоджується, ведучи подвійну гру. Заброда, колишній розкуркулений односелець, що повернувся із заслання, стає начальником поліції й не вірить йому. Перед вивезенням молоді до Німеччини Лаврін склав список і спершу не вніс до нього власної дочки, та Заброда на це вказав, тож Лаврін сам велить вписати Олесю — а водночас через Мину Товченика посилає партизанам лист із закликом відбити ешелон. Лист перехоплює поліцай Павло Хуторний, молодь і Олесю вивозять, хату Запорожців палять, а Лавріна кидають до концтабору, де в двобої на колючому дроті він убиває Заброду голими руками й піднімає повстання невільників.

Сусідська дівчина Христя, чий батько Купріян смертельно поранений у сутичці з сином-поліцаєм Павлом, потрапляє в ешелон до Німеччини, але втікає й виходить заміж за італійського капітана Пальму, щоб її знову не вивезли. Олесю ж таки вивозять; на кордоні Німеччини її ловлять, коли вона не вміє перепливти річку, продають на невільничому торзі, і вона прислужує в домі дружини полковника Крауза, зазнаючи приниження й насильства. Дізнавшись про смерть Людвіга, німкені накидаються на неї, Олеся вистрибує у вікно й зрештою пішки повертається через усю понівечену країну в спалену Тополівку. На попелищі вона зустрічає Христю — та йде помститися німцям.

Тим часом Лаврін, вирвавшись із табору, потрапляє до партизанів, які ледь не розстрілюють його як старосту-зрадника; його впізнає син Роман, що очолює партизанський загін. Іван Запорожець і Василь Кравчина воюють на фронті, і артилерія Кравчини відбиває тринадцять шалених атак німців. Зрештою фон Крауза, що втратив сина Людвіга від руки Лавріна й марно переслідував родину Запорожців, партизани беруть у полон і судять; страту доручають партизанові, що втратив у пожежі всю родину.

Село визволяють. Олеся зустрічає біля рідної криниці пораненого, але живого Василя. Сходяться уцілілі Запорожці — батько Лаврін, брати Роман і Іван, — а матері, діда Демида, братів Савки й Григорія вже немає серед живих. Родина востаннє співає материну пісню «Ой піду я до роду гуляти» біля згорілої хати — і рано-вранці знову проводжає всіх на війну.

Докладний переказ за епізодами

Проводи й перший день окупації. На ювілей матері Тетяни з’їжджається вся родина Запорожців; п’ятеро синів вирушають на фронт того ж дня, і Савка падає мертвим на возі, коли літаки бомблять міст; німецькі диверсанти зупиняють коней і викидають тіло в жито, а Тетяну на городі пробиває кулемет із літака. Останній з відступаючих бійців, танкіст Василь Кравчина, за проханням самої Олесі лишається на ніч у її хаті — вона боїться ганьби від ворога більше за смерть. Вранці вони прощаються, присягаючись одне одному, і того ж дня в село входять німці.

Лаврін-староста. Німецький полковник Ернст фон Крауз збирає село на майдані й вимагає назвати старосту; люди відмовляються, їх тримають усю ніч по шию в холодній воді під млином, і змерзлі односельці благають Лавріна взяти цей гріх на душу. Він погоджується; Заброда протестує проти кандидатури, та Крауз, дізнавшись, що в старости п’ять синів в армії, глузливо вітає «патріотизмус» і призначає самого Заброду начальником поліції. Лаврін веде небезпечну гру: за німецьким наказом запрягає односельців в ярма (за що його кличуть катом), складає список молоді для Німеччини, а таємно через Мину Товченика посилає партизанам лист з проханням відбити молодь по дорозі. Недовірливий Заброда помічає, що в списку немає Олесі, і тоді Лаврін сам велить вписати дочку. Лист перехоплює поліцай Павло Хуторний, молодь і Олесю вивозять, хату Запорожців палять, а Лавріна заарештовують.

Концтабір і двобій на дроті. У концтаборі приречений на страту Лаврін зустрічається останньої ночі з Забродою, і між ними розгортається довгий, жорстокий словесний і фізичний двобій через колючий дріт — про класову ворожнечу, заслання, зраду. Коли Заброда з насолоди топче хліб, принесений мертвою сусідкою Левчихою, Лаврін не витримує: він душить Заброду об дріт, рве загорожу голими руками, вбиває кулаком офіцера Людвіга Крауза (сина фон Крауза) і піднімає повстання, виводячи невільників на волю.

Олесина неволя. Христя й Олеся тікають — спершу на станції, потім стрибнувши з потяга на ходу, — їх ловлять, б’ють і знову саджають у вагон; на німецькому кордоні Христя перепливає річку, а Олеся не вміє плавати й просить у жандарма жменю рідної землі. Її продають на невільничому торзі в Берліні, і вона прислужує в домі дружини полковника Крауза, зазнаючи приниження й насильства. Коли приходить звістка про смерть Людвіга, німкені кидаються на неї, і Олеся вистрибує у вікно; довгим і важким шляхом, посивівши, вона повертається пішки до рідної Тополівки. На спаленому подвір’ї зустрічає Христю — та розповідає, що вийшла заміж за італійського капітана Пальму. Партизанський прокурор Лиманчук заочно присуджує Христю до розстрілу як «зрадницю», та старий командир загону, довідавшись, що вона дочка загиблого Купріяна Хуторного, радить їй напитися помсти й відпускає. Христя вирушає мститися.

Партизанська й фронтова лінії. Вирвавшись із табору, Лаврін потрапляє до партизанів із зав’язаними очима; його впізнають як староста, який запрягав людей в ярма, і хочуть розстріляти — рятує приїзд сина Романа, командира загону, за чию голову призначено високу винагороду. Другий син, Іван, і закоханий в Олесю Василь Кравчина воюють на фронті: Кравчина лежить по шпиталях, знову стає до бою й командує артилеристами, які витримують тринадцять шалених атак німців — дванадцять звичайних і «психічну» в самих трусах, — ідучи на майже певну смерть.

Суд і фінал. Фон Крауз, що втратив сина й марно переслідував родину Запорожців, зрештою потрапляє до партизанів у полон. Підсудного називають за іменем і адресою в Бреслау; Лаврін прилюдно відповідає на його розрахунок на ворожнечу українців, нагадуючи про «непорушну дружбу народів», і оголошує, що це не війна й не полон; страту доручають партизанові, що втратив у пожежі всю родину. Після визволення села Олеся зустрічає живого, хоч і пораненого, Василя біля рідної криниці. Сходяться вцілілі Запорожці — батько Лаврін, брати Роман та Іван, — матері, діда Демида, братів Савки й Григорія вже немає серед живих. Родина востаннє співає материну пісню біля згорілої хати — і рано-вранці знову проводжає всіх на війну.

Аналіз твору

Кіноповість як жанр. «Україна в огні» написана мовою кіносценарію: короткі монтажні епізоди, ремарки замість описів, постійне перемикання між лініями — родина Запорожців, фронт, окупаційна адміністрація, концтабір. Водночас Довженко постійно втручається авторським голосом — прямими зверненнями до читача («О українська земле, як укривавилась ти!..»), перетворюючи кіносценарій на публіцистичний епос.

Складний образ ворога. На відміну від плакатної пропаганди, Довженко показує окупантів психологічно неоднорідними: полковник Ернст фон Крауз — розумний, цинічний стратег, який відверто формулює колонізаторський розрахунок на внутрішню ворожнечу українців; його син Людвіг — бездумний виконавець-садист; італійський капітан Пальма — вже зневірений у перемозі, каже, що в цій війні «не буде переможців і переможених», і подає Краузу газету зі словами самого фюрера. Ця складність, разом із відвертістю відступів, стала одним із приводів для критики твору як ідеологічно хибного.

Заброда і Лаврін — не лише ворожнеча класів. Двобій на колючому дроті між колишнім розкуркуленим Забродою і головою колгоспу Запорожцем — центральна символічна сцена: стара внутрішня ворожнеча (за землю, за владу, за минулі кривди) виявляється смертельно небезпечною саме тоді, коли ворог ззовні хоче цією ворожнечею скористатися. Лаврін перемагає не тому, що правий ідеологічно, а тому, що виявляється сильнішим у волі до життя й помсти.

Пряме звинувачення власного народу. Найризикованіші сторінки твору — не сцени з німцями, а авторський відступ про сільських хлопців, що злякалися йти до армії й загинули на шибениці: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі». Довженко звинувачує не лише ворога, а й безвідповідальність, бюрократичну байдужість і моральну непідготовленість, що полегшили німцям перші місяці окупації, — саме за цю відвертість Сталін особисто заборонив твір 1944 року.

Жіноча лінія: Олеся й Христя. Обидві героїні платять тілом і гідністю за виживання — Олеся неволею й насильством у Німеччині, Христя шлюбом з ворогом. Христю власні люди зустрічають словами «повія» і «націоналістка» й мало не розстрілюють, перш ніж їй дають шанс виправдатися; Олеся ж, повернувшись посивілою, просить не питати, якою ціною дісталася додому. Через ці образи Довженко порушує тему, яку довго замовчували: ціну виживання жінки в окупації і несправедливість швидкого суду тих, хто сам не пройшов через таке випробування.

Пісня як обрамлення і символ. Материна пісня «Ой піду я до роду гуляти» звучить на початку, коли родина ціла й щаслива, і в фіналі — коли біля печища стоять четверо (Лаврін, Олеся, Роман, Іван), а матері, діда й двох синів уже немає. Це обрамлення перетворює особисту історію родини Запорожців на узагальнений образ долі всього українського народу: пісня та сама, а рід — уже інший.

Чому твір заборонили. «Україна в огні» — не просто воєнна кіноповість, а твір-звинувачення: Довженко пише не лише про подвиг, а й про зраду, страх, самозаспокоєність і провину — свою власну, народну. Саме тому Сталін 1944 року особисто розкритикував сценарій за «буржуазний націоналізм», і твір побачив світ повністю лише 1990 року, уже по смерті автора.