Олександр Довженко

Коротко про життя

Олександр Довженко народився 1894 року на хуторі В’юнище біля Сосниці на Чернігівщині, у великій селянській родині, де з чотирнадцяти дітей більшість померли в ранньому віці,— цей досвід постійних втрат згодом відлунює в «Зачарованій Десні». Закінчив Глухівський учительський інститут, деякий час учителював, а в бурхливі роки національно-визвольних змагань 1918–1919 років воював у лавах армії УНР і навіть брав участь у штурмі київського «Арсеналу» — подію, яку за десять років сам екранізує, але вже з протилежного, радянського боку барикад.

Кінорежисер світового рівня

Довженко став одним із засновників українського «поетичного кіно» — напряму, де кінематографічна образність будується не на сюжетній інтризі, а на монтажі поетичних, символічних картин. Його фільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і особливо «Земля» (1930) увійшли до світової класики кіномистецтва: у 1958 році міжнародне журі кінокритиків визнало «Землю» однією з найкращих стрічок усіх часів.

Конфлікт зі Сталіним

Під час Другої світової війни Довженко працював кореспондентом на фронті й написав сценарій та статтю «Україна в огні» про трагедію окупованої України. 1944 року Сталін особисто викликав його й заборонив цей твір, звинувативши автора в «буржуазному націоналізмі» й «заохоченні українського замість радянського патріотизму». Після цього всім органам цензури наказали не публікувати творів Довженка без окремого дозволу в кожному конкретному випадку — режисера фактично відсторонили від керівництва Київською кіностудією.

«Зачарована Десна» і останні роки

У повоєнні роки, попри цензурний тиск, Довженко написав автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна» (1954–1955) — ліричний спогад про дитинство на березі рідної річки. Твір опублікували в журналі «Дніпро» ще за життя автора, 1956 року, але книжкового видання письменник уже не дочекався: він помер 25 листопада 1956 року в Передєлкіні під Москвою і похований на Новодівичому цвинтарі. Окремою книжкою «Зачарована Десна» вийшла 1957 року. Задуми Довженка — зокрема фільм «Поема про море» — довершила вже після його смерті дружина, режисерка Юлія Солнцева, і 1959 року цю роботу відзначили Ленінською премією.