Характеристика Марічки

Хто така Марічка

Марічка Гутенюк з’являється в повісті як маленьке налякане дівча біля воза, коли дорослі рубаються барткою. Іван, злий і розлючений, б’є її в лице. Вона відповідає йому спокійно, «якимсь глибоким зором чорних матових очей»: «Нічьо… В мене є другі… май ліпші». Автор пише: «Вона наче його потішала». Так із першого епізоду видно її головну властивість — доброту, яка не питає, хто винен.

Пісня

Найповніше Марічка проявляється у співанках. Автор пише, що вони «гойдалися з нею ще в колисці», «родились у її грудях». Усе — і пропала овечка, і закохався легінь, і заслабла корова — «виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори». Марічка не лише співає готове, а й складає: про Андрія, якого зчарувала Параска; про матір, чий син загинув у лісі. Пісні «були сумні, прості і ревні, аж краяли серце». Вона відповідає на гру флояри, «як самичка до дикого голуба».

Кохання й покора

Кохання Марічки просте й природне: «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ». Пасучи вівці, вона бачила «часто, як цап перчить козу або баран валує вівці», і «жадна нечиста думка не засмітила їй серця». Вона не боїться ні лісу, ні лихої сили: носить за поясом часник, над яким пошептала ворожка. Тривожить її лише ворожнеча родів: «Ой ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам».

Покірність не робить її слабкою. Коли Іван мусить іти на полонину, вона не просить лишитися, а заспокоює його: «Нічьо!» — потішала вона: «Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити». У пісні питає: «Співаночки мої милі, де я вас подію?» — і відповідає, що посіє їх горами, а позбирає лише якщо буде «добра доля». Це не сумнів у коханні, а відчуття, що пісня залежить від життя.

Смерть і образ

Марічка вмирає, коли Іван на полонині: брела Черемош, її «взяла вода». Люди дивилися, «чули крики й благання і не могли врятувати». Іван не впізнає її в понівеченому тілі. Далі Марічка повертається до нього не власною подобою. Спершу — як «лісна», що кличе з безодні «Іва-а!». Потім — як нявка, що прибирає її голос і образ і веде його в ліс. Це не сама Марічка, але вся її мова зіткана зі спільних спогадів: цукерок, купання, співанки. Справжня Марічка залишилась у пам’яті Івана й у піснях, які дівчата склали про їхнє кохання й смерть.

Висновок

Марічка — не героїня дії, а героїня пам’яті. У ній Коцюбинський показав ту гуцульську стихію, яку не вбиває ні ворожнеча, ні розлука: добрість, пісню, природність. Вона гине рано, але залишає слід у піснях і в долі Івана. Її образ показує, що в повісті пісня й пам’ять переживають людину.