Характеристика капітана Колодуба з оповідання Довженка «Ніч перед боєм»

Хто такий Колодуб

Капітан Петро Колодуб — командир танкістів, Герой Радянського Союзу, «знаменитий» і вдома, і на фронті. Про нього пишуть у газетах як про людину «безстрашну і невтомну». Проте перед нами не плакатний вояк: Іван Дробот ніяково зауважує, що на вигляд капітан невисокий і не надто міцний. Оповідання відкривається саме запитанням, звідки в цієї людини береться сила, і весь текст — це відповідь Колодуба.

Командир, який вміє слухати й розповідати

Колодуб відповідає Дроботові спокійно, ніби між рівними. Він не відмахується від довгого, незграбного запитання, а каже: «Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку». Бійців оповідач називає добрими, а про капітана каже, що він їх любив. Свою історію Колодуб розповідає неквапливо, з усмішкою й гумором: до війни він «був садівником», садив сади колгоспам, співав пісень. Потім його розповідь стає серйознішою, а голос у фіналі звучить «як бойова сурма».

Відступ 1941 року: сором і розпач

Свій найтяжчий епізод Колодуб розповідає чесно. У 1941 році він був командиром танка з пробитим мотором і відступав із групою приблизно п’ятнадцяти чоловіків, які несли на плечах поранених. Були й такі, що «стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю», а інші кидали зброю й «з гіркою лайкою повзли до рідних хат». Коли група дійшла до Десни, Колодуб сидів у човні поруч із дідом Платоном і відчував «сором, і розпач, і невимовний жаль». Він не вдає, що тоді був сильнішим за інших, і не виправдовує ні себе, ні товаришів.

Суперечка з дідом і перелом

Дід Платон докоряє бійцям, і Колодуб спершу не витримує. Він сам визнає: дід «здався мені жорстоким і несправедливим». «А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко?» — питає він. Але відповідь старого — що воїну треба «кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті», а жаль «підточує людину, мов та шашіль» — западає в нього глибоко. Про вихід на берег він розповідає так: «я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий». Згодом він думатиме про діда з вдячністю: той «не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами».

Вдячність і воля до бою

Колодуб не лишає розмову недомовленою: біжить назад до Десни й просить у діда пробачення за те, що не доглянули його старість. Дід не дивиться на нього, але по його обличчі течуть сльози. Через рік цей момент лишається для Колодуба найважливішим: він підсумовує: «Оце і весь секрет» — і мріє після війни поїхати до діда Платона й вклонитися. Тому слова «Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!» для нього не заклик, а підсумок власного шляху. Варто пам’ятати й час написання: оповідання створено у 1942 році, в розпал війни, і мова ненависті до загарбника — частина цього часу.

Фінал: звістка й присяга

Свою розповідь Колодуб закінчує мрією поїхати до діда на Десну. Тому звістка Дробота, який виявляється онуком діда Савки, вражає його найбільше: діди загинули, перекинувши човен із німцями. Колодуб не говорить пишномовних слів: тихо питає «А хто ж ти такий?», командує «Встать!», стоїть блідий і урочистий із закритими очима, а потім стає на одне коліно, і всі за ним. Оповідач каже, що, питаючи «Готові до бою?», він «виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні». Цим порівнянням Довженко показує: слова старого перевізника не загубились, а живуть тепер у командирі.

Висновок для зошита

Колодуб — скромний, чесний, іронічний командир, який не соромиться розповісти про свій страх і розпач. Він вміє слухати правду, пам’ятати добро й передавати отримане далі своїм бійцям. Головна відповідь на питання Дробота: його незламність — це не вроджена безстрашність, а урок старого перевізника, який він не забув.