Момент

Стислий переказ

У тюрмі розповідь веде оповідач із підзаголовка «Із оповідань тюремної Шехерезади». Було це навесні: він їхав возом із контрабандистом Семеном Пустуном до кордону, який мусив перейти того ж дня, «не ждучи навіть ночі». Семен дорогою лише бурмоче: «Можуть убити».

У селі, у повітці на Семеновому подвір’ї, оповідач несподівано зустрічає міську панну, яка вже два дні лежить на соломі й чекає нагоди перейти кордон. Вони сміються, жартують, але раптом Семен повідомляє, що стражники «трусять уже товаришів» і шукають якусь панночку. Він дає втікачам свитки, каже йти просто на ліс, де проходить межа, а сам лишається — «А я забавлю їх тут». Панна просить револьвер — «Убити себе зумію».

Полем вони йдуть як селяни. Вона не хоче ні називати імені, ні знати його: «А ім’я — пошлість». Біля лісу просить написати за адресою, якщо її вб’ють: «Мусю вбито на кордоні». У лісі, серед метеликів, оповідач тягнеться до неї, але чує: «Не треба». Далі вони крадуться темним лісом до двох стовпів на межі й під пострілами перебігають її. Муся вигукує «Єсть!», обіймає героя, вони цілуються. Згодом, сидячи на траві, вона каже, що їм треба розійтися назавжди: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Він лишається сидіти; хто вона й де вона, не знає й досі, але, каже він, «завжди ношу її в душі».

Докладний переказ

Дорога до села. Оповідач «неодмінно» мусить того ж дня бути «на тім боці», і Семен лише понуро мовчить. «Можуть убити», — зронить він верст через десять; «були випадки?» — «А чому не було?.. Було, що й не вбивали». Героєві на мить стає смішно від уявної картини власного трупа з мушками на виску. «Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть», — бовкає Семен. Коли в сонячному полі здалеку темніє «як тин» смужка лісу, він коротко каже: «Границя». Оповідачеві стає «холодно в грудях» і «завмерло серце». Семен бурчить, що вдень не поведе («А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень?»), але на «Не вб’ють» лише сердито каже: «Ну, то лягайте» — і везе його до свого двору, прикривши рядном. Лежачи на возі, герой почувається трупом, якого везуть уже від кордону.

Повітка. Воза зупиняють на подвір’ї біля повітки. Оповідач вбігає туди й каменіє: на соломі сидить «настояща, городська панна», у гарненьких черевиках, з солом’яним бриликом на колінах. «Можна ввійти?» — «О, будь ласка!» Вона розповідає, що лежить тут уже два дні, «все чогось не можна йти», і Семен носив їй їсти. Оповідач сміючись обсипає її соломою — голову, плечі, груди, бо соломинки, які «так через щось були до лиця їй».

Вістка. До Семена приходить якийсь дядько й таємниче щось шепоче. Семен входить у повітку з білими губами: стражники «трусять уже товаришів», шукають «якусь панночку», тож тікати треба негайно — «на той бік», удвох. Коли він виходить, панна зривається: «О, тільки не стражникам в руки!» — і питає про револьвер. Герой дає, а на своє «А стріляти ви вмієте?» чує: «Убити себе зумію» — і вона ховає зброю за кофточку.

Поле. Семен дає свитки, жіночу хустку й шапку для героя: «Неділя, в полі нікого нема». Вони біжать крізь коноплі, потім переходять на крок, сидять під хлібами. Вона витирає йому лоба хусточкою, сміється з його вигляду. Назустріч їде віз із трьома дядьками — ті лише пильно дивляться й проїжджають: «Зійшло!» На запитання, як її звати, вона відмовляється: «Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? … А ім’я — пошлість. Правда?» Оповідач відчуває, що знає її «давно-давно». Коли він каже, що вона «надзвичайно гарна», вона червоніє: «Я не знаю, що треба сказати на це…»

Край лісу. У житі Муся раптом зупиняється: «Слухайте! … Як мене вб’ють…» — диктує адресу й текст звістки: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Герой обіцяє: «Зроблю». Він «жагуче» хоче взяти її за руку, але щоразу лишається «Але…».

У лісі. Спершу ліс «помирився» з ними: бджоли на квітках, пташки в обіймах, метелики на листку. Оповідач із запалом хвалить цей «процес» життя — «чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір’ям похоті» — і називає комах «маленькі, здорові, чисті циніки». Самі ж вони з Мусею, зізнається він, не наважуються: «ми ж всього кілька годин знайомі одне з одним». Він цілує їй руку, притуляється до плеча. «Не треба…» — «Вам неприємно?» — «Ні… так…» А на його «Мусю!..» вона відповідає: «Ні. Не треба… Ходім уже… Пора…»

Далі ліс інший: земля «вогка, чорна», «не було вже білих беріз, не було метеликів», «напівтьма дивилась на нас вороже». Вони повзуть, лягають, прикладають вухо до землі, і в тиші чути лише дятла.

Межа. Між деревами видно просвіт, лощину й два стовпи з орлами — «один наш — великий, незграбний; другий, з того боку, — менший». «Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись!» — і вони біжать. Хтось кричить, збоку лунають постріли, мелькає рівчак. Муся зупиняється вже в безпеці, вигукує «Єсть!», обіймає героя й цілує. Оповідач називає це: «торжество двох великих кузьок».

Розставання. Вони довго сидять мовчки, посміхаючись «безсило-щасливо», а тоді героєві чогось стає жаль і хочеться ридати. Муся каже: «А тепер ми попрощаємося». Просить ніколи її не шукати, питає, як його звати. «Наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати», — і згадує метеликів, що «вмирають серед кохання». Герой «розумів, але мовчав»: розум «дивувався, протестував в глибині душі». Вона цілує його, каже «Я буду носити вас в душі» й іде. Наприкінці оповідач зізнається: «Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі».

Аналіз твору

Жанр і напрям. «Момент» — оповідання, близьке до новели; в ньому поєднано соціально-психологічне й філософське звучання. Це імпресіонізм: важливі не події самі по собі (сюжет поміщається в один день), а враження й стани — страх, сміх, ніяковість, піднесення. Пейзаж змінюється разом із настроєм: ліс то вороже чекає, то «помирився» з героями, то знову стає темним.

Мінімальна рамка. Розповідь подано як усну («Слухайте. Було це навесні»), зі зверненнями до слухачів, а підзаголовок прямо пов’язує її з ув’язненням: «Із оповідань тюремної Шехерезади». Проте рамка легка: у кінці оповідач не повертається до слухачів і не коментує розповіді. Відчувається лише, що все це вже давно минуло: «Хто вона, де вона, й досі не знаю».

Ідея миттєвості щастя. Головна думка вимовлена Мусею: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Вона не каже, що кохання нещасливе, — навпаки, їй здається, що «саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим». Вона шукає образ у природі («Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання») і вирішує вчинити так само: кохання має «вмерти зараз, щоб… ніколи не вмирати». Щастя на межі смерті, коли «не стане ні моралі, ні законів», — спалах, який не можна продовжити.

Природа й людина. У лісі оповідач розмірковує про «процес життя» — «чистий він, не скалічений цими моралями людей» — і ставить природу проти «лицемір’я старшого брата свого — людини». Антитеза людей і комах вказує на головний внутрішній конфлікт героя: вони не наважуються на те, що дозволено «кузькам». Мораль для нього не вирок, а перешкода, яку знімає лише небезпека.

Позиція автора. Оповідач відверто полемізує з конвенційною мораллю й схвалює «одвертий, простий» природний порух. У фіналі ж рішення Муся він не заперечує, хоч «розум… протестував»: вона веде, він мовчить. Чи правильне її рішення, чи тільки красиве, — новела прямо не каже, і ця недомовленість — частина її сили.