Intermezzo

Стислий переказ

Новела починається з утоми. Герой — його ім’я й професію текст не називає — не може більше жити серед «треба»: «стаєш невільником сього многоголового звіра», каже він. Життя чужих людей входить у його власне, «як води притоків у річку», і від цього нема де сховатися. Він їде з міста шукати самотності, але першої ж ночі в порожніх темних кімнатах до нього наче виходять ті, чиє горе він колись прочитав у газеті й не відчув.

Вранці все змінюється: кує зозуля, на подвір’ї гавкають білі вівчарки — Оверко, Трепов і Пава, — а далі починаються дні в полі. Герой розмовляє із сонцем, п’є воду з криниці, відчуває, що «земля належить до мене», ловить жайворонкову пісню і не може її вловити, аж поки «врешті таки підгледів». Він щасливий, що самотній і що «не паде між нами тінь когось третього».

Але «третій» з’являється — звичайний мужик на ниві. Він без надриву розповідає про голодних дітей, про тюрму, про станового, що б’є його раз на тиждень, про страх перед близькими. Герой не тікає: «Говори, говори…» — повторює він. Потім «Город знову простяг по мене свою залізну руку», герой «покірливо» дав себе забрати, але прощається з нивами й зозулею й іде «поміж люди» з готовою, як струни, душею.

Докладний переказ

Присвята й «дійові особи». Перед текстом — присвята «Кононівським полям» і список «дійових осіб»: «Моя утома», «Ниви у червні», «Сонце», «Три білих вівчарки», «Зозуля», «Жайворонки», «Залізна рука города», «Людське горе».

Утома. «Лишилось тільки ще спакуватись…» — одне з незчисленних «треба». Життя, каже герой, іде на нього, «як хвиля на берег»; він заздрить планетам, які мають свої орбіти. Людей він називає «створіннями», що «кричать, метушаться і смітять», і мріє про самотність — смерть чи сон. Але й у сні, до якого приходить «той прекрасний брат смерті», люди «чигали».

Дорога. Потяг «повний людського гаму» («трах-тарах-тах… Ви куди ідете?.. Прошу білети…»): «город витягує в поле свою залізну руку» і не пускає. Тишу, якої він так чекав, «глушили чужі голоси». Тільки коли бричка в’їхала на зелений двір, «закувала зозуля» — і герой раптом «почув велику тишу», така, що «соромно стало калатання власного серця».

Перша ніч. «Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця» облягають його кімнату. Він боїться, що з темряви вийдуть люди: ті, що «складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання». Він бачить їх, «як вас багато…», і виправдовується: читав про дванадцять повішених — «і позіхнув», а звістку про «ряд білих мішків заїв стиглою сливою». «Жах висмоктав з мене всю кров», — каже він. Затулити вуха й крикнути: «тут вхід не вільний!»

Ранок. Крізь вікно — небо й берези, кує зозуля: «Добридень!..» На подвір’ї — вівчарки на ланцюгах. Оверко — «чистий сангвінік» і «на все накидається осліп»: герой каже йому «Правда, я розумію, ланцюг…», а звільнений пес мчить наосліп: «тобі воля дорожча, ніж задоволена злість». Паву, поважну матрону, і її другого сина Трепова, який «зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло», герой теж знає вже як співрозмовників.

Поля. «Мої дні течуть тепер серед степу». Він ходить нивами — ячмінь, льон, пшениця, біла піна гречок, — «самотній на землі, як сонце на небі». Але в цьому морі зелених хвиль він раптом бачить «нужденну купку солом’яних стріх» — село, яке «обняли й здушили зелені руки», а людина — лише «дрібна біленька цятка», що «потопла» в ниві. Поле байдуже шумить, а вітряки, «немов говорять: так буде вічно». Героя це не лякає, а тішить: «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут» і «земля належить до мене. Вона моя».

Сонце, жайворонки. Він дякує сонцю («Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість») і ловить себе: «до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?» Над полями співають жайворонки; пісня «має у собі щось отруйне. Будить жадобу», і він бігає слухати її, аж поки не бачить: маленька сіра пташка «тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба». «Се було прекрасно».

Мужик. Вони «стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину». Мужик для героя — «наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків»: за ним постає все село з його стріхами, дівчатами в пилюзі, жінками в подертих запасках, «пранцюватих дітей» упереміж із голодними псами. Мужик каже, що в нього «аж п’ять ротів, як вітряків»; розповідає про рік у тюрмі й про станового, бо ж «раз на тиждень становий б’є йому морду»; про страх сказати слово, бо «був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком»; про те, що люди «в темноті жеруть один одного». Герой лише повторює: «Говори, говори…» — і думає: «Розпечи гнівом небесну баню… Погаси сонце й засвіти друге на небі».

Повернення. «Город знову простяг по мене свою залізну руку» — герой «покірливо дав я себе забрати» і востаннє вбирає в себе «спокій рівнини». «Прощайте, ниви», — каже він і зозулі: «Ти теж строїла струни моєї душі». Вони «ослабли, пошарпані грубими пучками», а тепер натягаються знову: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…» Під текстом — дата: «Вересень 1908 р.»

Аналіз твору

Новела як музична п’єса. Перед текстом — присвята й перелік «дійових осіб», як у виставі, але це образи й стани: «Моя утома», «Людське горе», «Залізна рука города». Назва — музичний термін: інтермецо — це п’єса, що звучить між діями, перепочинок у більшому творі. Наприкінці герой сам назве свій відпочинок: «дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти». Тобто життя серед людей — «дія», а нива — пауза між нею та наступною.

Імпресіонізм і потік свідомості. Сюжету в звичному сенсі нема: записи, відділені зірочками, рухаються за враженнями й асоціаціями героя — від гомону потяга до видінь у кімнатах, від звертань до собаки, сонця й зозулі до споглядання нив. Усе передано через колір і звук: «біла піна гречок», «шовк колосистої хвилі», «срібна струна цвіркуна».

Залізна рука. Місто в новелі — не місце, а «рука»: на початку «город витягує в поле свою залізну руку» за героєм, наприкінці знову «простяг по мене свою залізну руку». Це кільцева рамка: поле — лише інтермецо між двома її «хватками».

Природа не лише лікує. Нива дарує герою спокій і «землю»: «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю». Але водночас вона байдужа: для «тої сили» оті хатки — «нічого», вітряки обіцяють «так буде вічно», і слід людини поле стирає. Тому те, що герой чує мужика, не суперечить, а доповнює спокій: від чужого болю не сховає ні сонце, ні зелена нива.

Мужик і страх героя. Герой починає новелу, втікаючи від того, що «чув за собою тінь від людини», а потім на ниві сам зупиняється: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю!» Мужик говорить «так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню», — і саме проста пісня горя, а не патос, перевіряє струни душі героя: «Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!» Образ струн повторюється: пташка тягне «невидиму струну від землі аж до неба», душа героя то слабне, то «вже грає».

Фінал. Герой не обирає блискуче: він «покірливо» дає місту забрати себе. Проте його слова «Душа готова, струни тугі, наладжені» — не капітуляція, а готовність: після інтермецо він здатен знову слухати чуже горе й не втікати від нього.

Чому ця новела досі важлива

«Intermezzo» — не просто опис відпочинку на природі. Це текст про те, скільки чужого болю здатна витримати людина й де взяти на нього силу. Саме тому фінальний образ — не втеча й не перемога, а струни, натягнуті перед новою «дією».