Хуха-Моховинка

Стислий переказ

Хуха Моховинка — найменша в родині Хух, добра й лагідна. Живе вона в старому бору, в хатці між корінням великої сосни. Одного ранку, коли випав перший сніг, Моховинку розбудив страшний гуркіт: якийсь дід у повстяниках рубав її сосну сокирою. Хуха кинулася надвір, а старий Хо-Суковик здогадався, що дід рубає дерево нечесно, і послав Хух до лісника. Лісник прибіг із рушницею й псом, дід утік, але Моховинчину хатку було знищено.

Родичі кликали Моховинку до себе, але в Хух кожна доросла має мати власну хатку, а турбувати рідних вона не хотіла. Вона довго шукала житло по снігу й нарешті вийшла на узлісся, де побачила козячий хлівець. Там було тепло й пахло сіном, кози прийняли її ласкаво, а потім із нею потоваришували діти, дівчинка з хлопчиком. Одного разу коза Лиска заплуталась у сітку, і Моховинка привела дітей, які її звільнили.

На Масляну, коли батьків не було вдома, до хати зайшов той самий дід. Він угледів Хуху й кинув у неї сокиру. Їй поранило ніжку, але вона вибігла з хати й пошкандибала додому, до рідного бору. Відтоді її звали «кривенькою».

Наступної зими Моховинка йшла на іменини й почула в лісі стогін: у сніговому наметі, засипаний снігом, лежав той самий дід. Він молився й обіцяв ніколи не робити лихого. Моховинка забула про свою кривду, покликала Хух, і вони відкопали діда, а потім вона вивела його з лісу. Від подяки вона відмовилась, а попросила лише пам’ятати обіцянку й розповісти людям, що з ним трапилося. Дід так і зробив: відтоді переконував і дітей, і дорослих не боятися Хух.

Докладний переказ за епізодами

Хто така Моховинка. Казка починається словами: «Вона була останньою». Моховинка народилася влітку, тож була найменшою: «мізинчиком». Її любили за те, що була добра, лагідна й роботяща, ніколи не гнівалась і не мала примх. Оповідач пояснює, що Хухи бувають різні: лісові, печерниці, очеретянки, бур’янки та інші, а Моховинка — лісова, з бору. Вона мала м’яку вовну й мордочку, як квіточка «братки». Її вовна змінює колір, залежно від того, де вона: зелена біля хатки, руда на глицях, біла на снігу. Люди Хух рідко помічають: вони, за словами оповідача, «взагалі дуже неуважні», до того ж «далеко-далеко не кожний може побачити Хуху».

Дід і сосна. Першого снігу Моховинка прокидається від гупання. Виглянувши, вона бачить діда в повстяниках, який рубає її сосну. Перелякана, вискакує між його ногами надвір, де вже зібралися інші Хухи. Вони не можуть допомогти, бо «такі манесенькі». Тільки старий Хо-Суковик здогадується: дід поспішає й оглядається, тож робить це «не по правді». Він радить бігти до лісника й до Лісовика. Хухи стукають і пищать у вікна, лісник виходить, чує стук сокири й біжить із рушницею. Дід втікає, але хатку вже знищено: одна стіна вивалена, мох розкиданий, усередині повно тріски й кори.

Пошуки хатинки. Проситися до когось Моховинка не може, бо так заведено. Вона одубілими рожевими лапками біжить по снігу, але скрізь уже живуть інші Хухи. Охляла й змерзла, виходить на узлісся й бачить «незрозумілі їй величезні білі купи», схожі на хатку лісника: це були будівлі під снігом. З-під однієї з них тягне теплом і смачним запахом.

Козячий хлівець. У хліві лежать дві «білі тварини» з бородами й жовтими очима: кози. Моховинка їх не боїться, бо влітку гралася з дикими козенятами. Кози співчутливо вислухали її й запросили лишитись. Так Хуха-боровинка стала «Хухою хлівною». Приходить дівчинка з дійницею й шматочком хліба, потім і хлопчик. Хуха знаходить на соломі крихти, а іноді ще й крапельку молока. Але їй бракує рідного товариства, вона мріє повернутися до батьківського лісу, хоч боїться морозу.

Лиска в сітці. Одного дня господар забув сітку, і вночі в неї заплуталася коза Лиска. Ранком Моховинка бачить, що Лиска безпорадна, а Оришка тільки лиже подругу. Хуха біжить до хати, пищить під дверима й нарешті вскакує до дітей у ліжко. Але Хухи не вміють говорити, поки невидимі, тож діти тільки сплять далі, а потім розповідають мамі, що їм снився «котик». Мама відповідає: «То вві сні таке часом ввижається». Коли дорослі виходять, Моховинка наважується показатись, адже тільки «дуже добрі дітки» можуть побачити Хуху. Вона гукає: «Хутчій! У нас нещастя!» Діти біжать за нею й рятують Лиску. Відтоді вони приносять Моховинці найсмачніше, а вона з ними гралася й розважала їх.

Сокира. На Масляну батьки поїхали в гості, і діти запросили Моховинку до хати. Вона показувала, як стрибає вивірка, аж раптом увійшов той самий дід. «Тікайте, діти! То ж Хуха!» — закричав він і кинув сокиру. Хуха стала невидимою, але гостряк влучив її по задній ніжці. Дід став ганити всіх Хух: «То — лихі тварини!» і навіть «то ж — Нечиста Сила!..» Діти не повірили: вони знали Моховинку добре, вона врятувала їхню Лиску. Вони скрізь шукали її, але вона мовчки чекала під лавкою, а потім попрощалась із козами й пошкандибала до рідного бору. Там Хухи раділи її поверненню, слухали розповіді про зиму серед кіз і людей і з того часу називали її «хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою».

Віхола. Минув рік. Моховинка з допомогою родичів збудувала нову хатку й наносила запасів. Іде на іменини до Хо-Суковика через віхолу й чує стогін. У наметі, засипаний снігом, лежить злий дід, біля нього зрубана сосна. Він молиться: «Пробач мені мої гріхи…» — і обіцяє, що коли вціліє, «нікого, нікого, навіть мухи не скривджу». «Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку». Вона біжить по Хух, і всі разом гріють діда своїм хутром, здмухують сніг і розгрібають намет. Дід вилазить, але не знає дороги додому. Тоді перед ним постає Моховинка.

Розмова. Дід затрусився й шукає сокиру. Хуха каже: «Так, я — Хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку…» Але додає: «Знай, що всі Хухи на світі ніколи не шкодять людям… Ми — добрі й не пам’ятаємо лихого». Вона виводить діда на узлісся, звідки видно вогники хат. Той питає, як віддячити, і чує: «Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності». Просить лише не забути обіцянку й розповісти людям, що з ним трапилося. Дід дійшов додому й «з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух».

Аналіз твору

Про що ця казка. Про те, що добро сильніше за зло й що не варто судити про когось за чутками. Дід боїться Хух і лає їх, бо, як каже оповідач, чув про них лише від «також не знаючих людей». А діти, які знають Моховинку особисто, не вірять йому. Отже, головне — дивитися на вчинки, а не на назви.

Моховинка. Вона маленька й беззахисна: не може заговорити з дітьми, коли невидима, і не має сили розбудити їх. Але вона не здається: біжить по допомогу, лізе в ліжко до дітей, а потім показується їм, хоч це ризиковано. Її найбільша сила в тому, що вона не пам’ятає зла. Побачивши діда в снігу, вона одразу забуває, що він зруйнував її хатку та зробив її кривенькою. «Шкода стало Моховинці старого» — і цього досить.

Дід. Спочатку він рубає сосну потай, потім зі страху й упередження кидає в Хуху сокиру («То — лихі тварини!»), а наприкінці, коли сам майже замерзає, обіцяє покаятися й справді змінюється. Автор показує, що людина може змінитися, коли зазнає добра від того, кого сама скривдила.

Хухи. Це вигадані істоти, але автор описує їх, як справжнє суспільство: у них є хатки, іменини, збори, звичай не турбувати родичів. Вони не мають сили, але діють гуртом: на початку кличуть лісника, в кінці відкопують діда. Автор ніби каже, що навіть маленькі створіння, зібравшись, можуть допомогти.

Дід і Моховинка. Дід з’являється в казці тричі: коли рубає сосну, коли кидає сокиру й коли замерзає у снігу. Двічі він кривдить Моховинку, а втретє сам залежить від неї. Той, хто кривдив, потрапляє в біду й отримує допомогу від того, кого скривдив.

Мова. Автор пише пестливо й напівжартома: «манісінька», «гарнесенька», «м’якесенькі, як вата». Оповідач розмовляє з читачем: «Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами». Через це казка звучить, як розповідь, яку читач слухає.

Головна думка. Доброта не залежить від сили й не вимагає подяки: «Ми — добрі й не пам’ятаємо лихого».