Як народ уславлює Богдана Хмельницького в пісні «Чи не той то Хміль»

Історична пісня «Чи не той то Хміль» розповідає про перемогу козаків Богдана Хмельницького над польським військом під Жовтими Водами. Але вона починається не з битви, а з запитання: «Чи не той то Хміль, що коло тичин в’ється?» І одразу дає відповідь: «Ой той то Хмельницький, що з ляхами б’ється».

Так народ порівнює Хмельницького з хмелем. Це паралелізм: спершу образ рослини, потім людини. Прізвище гетьмана й назва рослини звучать схоже, і пісня цим користується, щоб герой запам’ятався одразу.

Потім Хмельницький їде до Жовтого Броду, де «не один лях лежить головою в воду». Йому кажуть, що йде сорок тисяч ляхів, а він відповідає: «А я ляхів не боюся». Він спирається на «великую потугу» й на татарську орду.

Ляхи втікають, «погубили шуби», а пісня з них глузує.

Отже, народ шанує Хмельницького за мужність і за те, що він захищає свою землю, і уславлює його в пісні. Ворога пісня висміює, але наприкінці все ж згадує дітей і вдовицю, які плачуть.

Пісня «Чи не той то Хміль» належить до історичних пісень часів Визвольної війни 1648–1654 років. Вона про першу велику перемогу козаків під Жовтими Водами, але оспівує не хід битви, а самого Хмельницького.

Уславлення починається з образу. «Чи не той то Хміль, що коло тичин в’ється? Ой той то Хмельницький, що з ляхами б’ється». Хміль в’ється, Хмельницький б’ється; хміль у пиві «кисне», Хмельницький «ляшеньків тисне». Запитання й відповідь роблять героя впізнаваним, а порівняння з рослиною, яка добре відома кожному, наближає його до слухача.

Далі народ показує впевненість героя. Йому кажуть: «Не пий, Хмельницький, дуже жовтої води, — іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди». Він відповідає: «А я ляхів не боюся і гадки не маю — за собою великую потугу я знаю, іще й орду татарськую за собою веду». Слова про татарську орду показують, що Хмельницький тверезо оцінює сили: він не ховає союзників, а називає їх. Важливо, що його упевненість спирається на військо й союзників, а не на хвальбу.

Ворога в пісні висміяно: ляхи «погубили шуби», лежать, «вищиривши зуби», їх їдять собаки й вовки. Це гіпербола й глум, за якими стоїть радість перемоги.

Проте пісня закінчується тихо: «Гей, там поле, а на полі цвіти — не по однім ляху заплакали діти. Гей, там річка, через річку глиця — не по однім ляху зосталась вдовиця». Довідники бачать тут співчуття до дітей і вдів. Народ радіє з перемоги, але не забуває, що за кожним загиблим хтось плаче.

Отже, у пісні Хмельницького уславлено як мужнього ватажка, який спирається на військо й союзників, а перемога показана з двох боків: як радість і як людська ціна. Саме така подвійність робить пісню правдивою: вона не ховає, що війна для когось закінчується сльозами, навіть коли народ святкує перемогу над ворогом.

Найдивніше в пісні «Чи не той то Хміль» для мене кінцівка. Майже вся пісня вихваляє Хмельницького й глузує з ляхів: вони «погубили шуби», «вищиривши зуби» лежать, їх їдять собаки й вовки. Здається, що так можна закінчити: перемога, ворог розбитий.

А закінчується інакше: «Гей, там поле, а на полі цвіти — не по однім ляху заплакали діти». І ще раз: «Не по однім ляху зосталась вдовиця!» Тон різко міняється. Замість глуму — тиха картина поля й річки, а в ній діти й вдовиця.

Що це означає? Мені здається, що народ добре розуміє: навіть справедлива війна лишає чиїсь сльози. Пісня не робить із цього докору Хмельницькому, а просто називає. Це той випадок, коли кількома словами сказано більше, ніж довгим міркуванням.

Ще мене зацікавило, що в цих двох катренах немає жодного прикметника, який би оцінював ляхів, тільки факти: діти плачуть, вдовиця зосталась. Тому фінал вражає сильніше, ніж вигуки перед ним.

Отже, для мене ця пісня про те, що радість перемоги буває справжньою лише тоді, коли пам’ятаєш, чого вона коштувала.