Проблема щастя у вірші Сковороди «Всякому місту — звичай і права»

На перший погляд, вірш Сковороди «Всякому місту — звичай і права» — просто смішна галерея людей: хтось вислужується заради чину, хтось обманює в торгівлі, хтось скуповує землі чи розводить чужоземну худобу. Але за цим переліком ховається серйозне питання: що таке справжнє щастя?

Уже в першій строфі Сковорода показує, що в кожного своя правда: «Всякому місту — звичай і права; / Всяка тримає свій ум голова». І одразу після цього з’являється голос героя, не схожий на інших: «Я ж у полоні нав’язливих дум: / Лише одне непокоїть мій ум». Цей рефрен повторюється двічі, і щоразу після чергового переліку типів — підлабузника Петра, шахрая-купця Федора, землевласника, гуляки.

У четвертій строфі загадка розкривається: «В мене ж турботи тільки одні, / Як з ясним розумом вмерти мені». Виявляється, героя турбує не чин, не гроші, а власне сумління.

Останні рядки пояснюють чому: «Байдуже смерті, мужик то чи цар, — / Все пожере, як солому пожар». Смерть однакова для всіх, і тому все, за чим гналися персонажі, втрачає сенс. Має ціну лише те, що смерть не забере, — чисте сумління: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

Так Сковорода відповідає на питання про щастя: воно не в становищі чи багатстві, а в тому, з яким сумлінням людина проживає життя.

Пісня «Всякому місту — звичай і права» побудована як доказ від протилежного: перш ніж сказати, у чому щастя, Сковорода довго й детально показує, у чому його немає. Саме тому вірш і сприймають спершу як сатиру на побутові типи, хоча насправді це філософський трактат, стиснутий до п’яти строф.

Перша строфа окреслює масштаб проблеми: «Всякому місту — звичай і права; / Всяка тримає свій ум голова; / Всякому серцю — любов і тепло, / Всякеє горло свій смак віднайшло». Чотириразове «всякий» підкреслює: мова не про одну чи дві дивні людини, а про закон, за яким живе весь світ, — кожен вважає своє мірило щастя правильним. І тільки після цього загального огляду з’являється контраст: «Я ж у полоні нав’язливих дум: / Лише одне непокоїть мій ум».

Друга й третя строфи наповнюють цю картину іменами. «Панські Петро для чинів тре кутки» — підлабузник, готовий принижуватися заради посади. «Федір-купець обдурити прудкий» — шахрай, для якого щастя в оборудці. Далі — землевласник, розводчик чужоземної худоби, мисливець, гуляка, у чийому домі «гуде, як вулик». Кожен персонаж отримує лише один рядок, бо всі вони, попри різні заняття, зайняті тим самим — накопиченням того, що можна втратити.

Четверта строфа додає ще двох, начебто розумніших: юриста, який «ладить... на смак свій права», тобто підлаштовує закон під власну вигоду, і студента, у якого «з диспутів... тріщить голова» не заради істини, а заради оцінки. Саме тут рефрен нарешті змінюється: замість загадкового «одна дума непокоїть мій ум» звучить пряма відповідь — «В мене ж турботи тільки одні, / Як з ясним розумом вмерти мені».

П’ята строфа пояснює, чому саме ця турбота єдина варта уваги. «Знаю, що смерть — як коса замашна, / Навіть царя не обійде вона»: смерть не розрізняє чинів, «Байдуже смерті, мужик то чи цар, — / Все пожере, як солому пожар». Усе, за чим гналися персонажі перших строф, — саме те, що смерть забирає без різниці. І тому останнє питання вірша відповідає само на себе: «Хто ж бо зневажить страшну її сталь? / Той, в кого совість, як чистий кришталь» — не боїться смерті лише той, хто не залежав від того, що вона забирає.

Так Сковорода, не назвавши жодного разу слова «щастя», дає на нього відповідь: справжнє щастя — не в становищі, багатстві чи вченості, а в житті, прожитому з чистим сумлінням.

Коли я вперше прочитав «Всякому місту», мені здалося, що це просто список смішних, трохи карикатурних людей: підлабузник, шахрай, гуляка, закоханий дурень. Але що довше я думав про рефрен, то більше розумів, що список — не мета, а лише спосіб задати питання.

Найсильніше на мене подіяла четверта строфа, де рефрен раптом змінюється. Три строфи поспіль герой повторює те саме: «Я ж у полоні нав’язливих дум: / Лише одне непокоїть мій ум» — і не пояснює, що це за дума. Це схоже на прийом загадки: читач мимоволі починає гадати, чого ж хоче герой, якщо не чину, не грошей, не розваг. І коли відповідь нарешті звучить — «Як з ясним розумом вмерти мені» — вона несподівано проста і водночас найважча з усіх можливих відповідей.

Мені здається, саме тому Сковорода не дає відповіді одразу, а тримає її до четвертої строфи: якби він сказав про чисте сумління на початку, це прозвучало б як звичайне повчання, яке легко пропустити повз вуха. А так — читач спершу проходить через увесь перелік людських метушень, впізнає в комусь із персонажів знайомі риси (мені, наприклад, найближчий студент, у якого «з диспутів... тріщить голова» не через знання, а через тиск оцінок), і лише тоді розуміє, наскільки дрібним усе це виглядає поруч із питанням про смерть.

Останні рядки — «Той, в кого совість, як чистий кришталь» — я сприймаю не як мораль для когось іншого, а як питання до себе: чим я насправді зайнятий і чи витримає це порівняння з косою. Це, мабуть, і є найдорожче, що вірш XVIII століття може сказати людині сьогодні.