Про що застерігає байка Глібова «Жаба й Віл»

У байці «Жаба й Віл» Леонід Глібов розповідає про Жабу, яка побачила Вола й захотіла стати такою ж великою. Вона сказала подрузі: «Ну що, сестрице, як надмусь, то й я така зроблюсь?» Жаба хотіла, щоб усі жаби дивувалися.

Подруга казала, що їм рівнятися нема чого: «І де вже, сестро, нам рівняться…» А потім просила: «Та годі, сестро, схаменися!» Але Жаба не слухала, надималася дужче й дужче, і з натуги луснула.

Автор каже, що такі жаби є й серед людей. Тому байка застерігає від марнославства й показує, що не треба рівнятися на когось більшого й сильнішого за себе. А ще вона вчить слухати розумні поради.

Байка Леоніда Глібова «Жаба й Віл» — коротка й смішна, але в ній сховано серйозну думку. Жаба вилізла на берег, побачила Вола й вирішила, що вона теж може такою стати. Задум її простий: «Ну що, сестрице, як надмусь, то й я така зроблюсь?» А мета — щоб жаби дивувалися.

Тут і починається головна помилка Жаби: вона не хоче бути кращою, вона хоче здаватися більшою. Розумна подруга це одразу бачить і каже: «І де вже, сестро, нам рівняться…» Пізніше вона чесно відповідає: «Та ні, голубонько моя!» — а потім просить: «Та годі, сестро, схаменися!»

Але Жаба не слухає. Автор пише: «Не слуха Жаба, дметься гірш, все думає, що стане більш». Повтор і швидкий ритм показують, як вона щораз дужче надимається. Вона не чує ні правди, ні власного здорового глузду. Тому кінець такий: «З натуги луснула — та й одубіла!»

Наприкінці автор виходить із байки й узагальнює: «Такі і в світі жаби є». Тобто тут ідеться не лише про Жабу: це й люди, які хизуються й хочуть здаватися важливішими, ніж є. Свою пораду автор формулює так: «А по мені — найлучче жити, як милосердний Бог дає».

Отже, байка застерігає від марнославства й порожнього хизування й вчить жити за своїми можливостями та прислухатися до розумних слів.

Мені здається, найсмішніше й найсумніше в байці «Жаба й Віл» те, що Жаба весь час питає: «А тепер?» Вона надимається й щоразу хоче почути, що вже трохи побільшала. Подруга відповідає чесно: «Та ні, голубонько моя!» — а Жаба все одно не зупиняється.

Так буває й у житті. Коли людина дуже хоче здаватися кращою, вона не чує ні правди, ні порад. Їй здається, що ще трохи — і всі здивуються. Але цього «ще трохи» ніколи не досить, і кінець Жаби це показує: вона «з натуги луснула».

Тому я думаю, що автор застерігає не лише від хвастощів. Він вчить, що слова друзів варто слухати, поки не пізно: «Та годі, сестро, схаменися!»