Образ України-матері у вірші В. Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці»

Вірш Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці» побудований як монолог, звернений безпосередньо до України. Уже перша строфа малює її як живу матір: «Задивляюсь у твої зіниці / Голубі й тривожні, ніби рань. / Крешуть з них червоні блискавиці / Революцій, бунтів і повстань» — уся бурхлива історія країни вміщається в погляді її очей.

Герой вимагає для себе особливого права: «Маю я святе синівське право / З матір'ю побуть на самоті» — він проганяє «недругів лукавих» і просить навіть друзів зачекати. Далі поет називає справжнього ворога — не абстрактного, а щоденного: «Ще не всі чорти живуть на небі, / Ходить їх до біса на землі».

Кульмінація вірша — рядки «Україно, ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова…» Молитва і вікова розпука об'єднують у собі найвищу віру й найглибший біль.

Фінал вірша — присяга: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє священне знамено». Це не порожня декларація: Симоненко брав участь у реальній громадській боротьбі свого часу, тому слова про готовність віддати життя за Україну звучать як особисте переконання, а не гасло.

«Задивляюсь у твої зіниці» Василя Симоненка, написаний 1962 року, — вірш-монолог, у якому Україна постає не як географічне поняття чи абстрактна держава, а як жива істота, мати, з якою ліричний герой веде особисту, майже інтимну розмову.

Перша строфа одразу задає цей тон портретним образом: «Задивляюсь у твої зіниці / Голубі й тривожні, ніби рань». В очах матері- України герой бачить не спокій, а тривогу цілої історії: «Крешуть з них червоні блискавиці / Революцій, бунтів і повстань» — метафора, що стискає віки боротьби в один погляд. Друга строфа переходить до прямого звертання-оклику: «Україно! Ти для мене диво!»

Третя й четверта строфи розкривають особливий характер цієї любові — не публічної, а особистої: «Маю я святе синівське право / З матір'ю побуть на самоті». Герой проганяє «недругів лукавих» і навіть друзів просить зачекати «на путі». Але тут-таки поет уточнює, хто справжній ворог: не хтось далекий і абстрактний, а «чорти», яких «до біса на землі» — метафора зла, вплетеного в повсякденне життя.

У п'ятій і шостій строфах герой описує постійну, невпинну боротьбу з цим злом: «з ними щогодини б'юся, / Чуєш — битви споконвічний грюк!» І водночас визнає залежність від побратимів: «Як же я без друзів обійдуся, / Без лобів їх, без очей і рук?» Кульмінаційна формула з'являється далі: «Україно, ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова…» — поєднання найвищої віри (молитва) і найглибшого, історично успадкованого болю (вікова розпука).

Фінальні строфи підносять монолог до декларації незалежності власного голосу: «Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю» — герой протиставляє інтимний зв'язок з батьківщиною будь-яким наддержавним голосам. Останні рядки — присяга: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє священне знамено». Літота «крапелька крові» не применшує жертву, а підкреслює: кожна окрема людина — лише крапля, але саме з таких крапель складається доля цілого народу.

Саме тому вірш не друкували в повному обсязі за життя Симоненка: його відверто особиста, некон'юнктурна інтонація не вписувалася в офіційний радянський канон, і подібні твори поширювалися переважно в самвидаві.

У вірші «Задивляюсь у твої зіниці» Симоненко звертається до України як до живої матері. Перша строфа малює її очі — «голубі й тривожні, ніби рань», у яких «крешуть… блискавиці / Революцій, бунтів і повстань» — уся бурхлива історія в одному погляді.

Герой вимагає особливого права на цю розмову: «Маю я святе синівське право / З матір'ю побуть на самоті», проганяючи «недругів лукавих». Важливо, що ворог у вірші не лише зовнішній: «Ще не всі чорти живуть на небі, / Ходить їх до біса на землі» — зло є й серед свого щоденного життя.

Кульмінація — «Україно, ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова…» — образ, що поєднує віру й біль. Фінал — присяга віддати життя: «Я проллюся крапелькою крові / На твоє священне знамено».

Вірш написано 1962 року, і його відверто особистий, войовничий тон не влаштовував цензуру — саме тому такі твори Симоненка здебільшого поширювалися в самвидаві, а не в офіційних збірках.