Народна традиція перебільшення в усмішці «Сом»

Усмішка Остапа Вишні «Сом» (1953) з циклу «Мисливські усмішки» починається ліричним описом річки Оскіл — з очеретами, лататтям і дикими качками. На цьому тлі дід Панько розповідає байку про велетенського сома, що колись проковтнув панського гусака.

Пан і дід зловили того сома на гака з гускою-наживкою, а коли розчинили здобич, знайшли всередині не гусака, а рештки зниклого мисливського собаки Джоя, і дід сказав панові: «Та ви ж його, пане, самі з'їли!» Інший рибалка додає історію про дідка, якого сом тягав човном по Дніпру від Канева, аж поки не втомився.

Далі усмішка переходить у жартівливу «довідку» про те, як ловити сомів,— з порадою наживляти гака навіть на ведмедя. Завершується твір тим, що сам оповідач, заявивши, ніби радянському письменникові «не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати», одразу ж розповідає, що бачив сома завбільшки як комбайн.

Так Остап Вишня показує живу народну традицію рибальського перебільшення: історії наростають одна за одною, стаючи дедалі неймовірнішими, а сам автор наприкінці приєднується до цієї гри нарівні зі своїми героями. Він не викриває дідів-оповідачів як брехунів і не соромить їх за прикрашені байки, а навпаки — з теплотою й симпатією передає їхню говірку та манеру розповідати. Саме тому усмішка залишає не відчуття обману, а тепле враження від спільної, всім зрозумілої гри уяви на березі тихої річки.

Усмішка Остапа Вишні «Сом» (1953), що входить до циклу «Мисливські усмішки», на перший погляд, розповідає про рибу. Але справжня тема твору — не сом, а жива народна традиція рибальського й мисливського перебільшення, яку автор зображує з теплою іронією, не засуджуючи і не викриваючи.

Твір побудовано як оповідь у оповіді. Спершу оповідач ліричним тоном описує красу заплави річки Оскіл, і вже на цьому тлі з'являється дід Панько зі своєю байкою: колись сом на його очах проковтнув панського гусака — «щось як ляпне по воді ніби чорною лопатою! Лясь!». Пан наказав викувати гака й наживити його гускою, і вони з дідом «водили» впійманого сома, поки не витягли. Розчинивши здобич, вони «поперелякувалися»: у череві не було гусака, там були рештки мисливського собаки Джоя, якого пан довго розшукував: «У сома всередині самі тільки підпалини та хвоста витягли!»

Інший рибалка розповідає пригоду, яку бачив на власні очі: як сом тягав дідка човном проти течії Дніпра аж до Вишеньок, поки не втомився. Кожна наступна історія трохи неймовірніша за попередню, і саме в цьому наростанні — головний комічний механізм усмішки. Пародійна «наукова довідка» про те, як ловити сомів,— з серйозною порадою наживляти гака на гусака, собаку чи навіть бурого ведмедя,— доводить цю гру до відвертого абсурду, залишаючись при цьому стилізованою під справжній довідниковий текст: автор навіть застерігає, що на білого ведмедя сом не береться, бо це звір полярний, а сом любить теплі води.

Найтонший прийом твору — фінал. Оповідач спершу заявляє: «Радянському письменникові не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати», а одразу після цього сам розповідає, що особисто бачив сома завбільшки як комбайн. Цей несподіваний поворот показує головну думку усмішки: рибальський «брех» — не вада окремих диваків, а спільна, всіма улюблена мовна гра, до якої зрештою приєднується й сам оповідач, хоч і намагався спершу лишитися осторонь як неупереджений спостерігач.

Чи можна назвати брехунами героїв усмішки «Сом» — діда Панька, рибалку з-під Канева і зрештою самого оповідача? Формально так, адже жоден із них не каже правди в буквальному сенсі. Але Остап Вишня будує твір так, що жоден із цих «брехів» нікого не обманює,— і саме в цьому головна цінність усмішки.

Рибальська й мисливська байка — окремий фольклорний жанр зі своїми правилами гри: розповідач перебільшує свідомо, а слухач так само свідомо приймає цю умовність, отримуючи від неї не інформацію, а задоволення. Дід Панько розповідає про сома, що проковтнув гусака, а в череві якого виявився ще й пес Джой,— і навіть посилається на авторитет мисливця й рибалки-письменника Сабанєєва, щоб надати своїй історії «наукової» ваги. Це не спроба когось обдурити, а спосіб прикрасити спогад, зробити його вартим переказу.

Показово, що сам автор, іронічно заявивши на початку фіналу, що радянському письменникові «не до лиця, — м'яко кажучи, — перебільшувати», одразу ж порушує власне твердження, розповідаючи про сома завбільшки як комбайн. Цим він знімає з себе роль стороннього спостерігача, який нібито лише фіксує чужі дивацтва, і визнає: він такий самий учасник цієї народної традиції, як і його герої. Усмішка «Сом» зрештою не про рибу і не про обман, а про те, як спільна любов до перебільшення об'єднує людей на березі річки — і як добрий гумор може бути чеснішим за суху фактичність.