Чи шкодує героїня, що зазнала кохання? (за піснею «Віють вітри, віють буйні»)

У пісні «Віють вітри, віють буйні» героїня дуже страждає, але я вважаю, що вона не шкодує про те, що зазнала кохання.

Її горе справді велике. Вона каже: «Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу», а серце болить так, що сльози навіть не ллються. Полегшення приходить лише тоді, коли вона потай, «нишком», поплаче.

Проте в пісні немає жодного слова докору. Героїня не звинувачує милого й не проклинає кохання. Вона кличе: «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!» Так кличуть того, кого люблять і кому довіряють. Навіть образ билинки, що росте «на пісках, без роси, на сонці», говорить про самотність, а не про жаль: героїня скаржиться на розлуку, але нікого не винить.

Її слова «Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде» звучать як признання: щастя було, і вона його не забуде. Той, хто шкодує, хотів би забути, а героїня цього не хоче.

Отже, вона страждає, але не шкодує. Пісня показує, що розлука болить саме тому, що кохання було справжнім.

Підручник просить учнів поміркувати, чи шкодує героїня пісні «Віють вітри, віють буйні», що зазнала кохання. Я вважаю, що ні: вона страждає, але про саме кохання не шкодує. Це видно за текстом.

Спершу про те, як багато болю в пісні. Вона починається картиною бурі: «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться». Поруч стоїть стан героїні: «Ой як болить моє серце, а сльози не ллються». Вітер гне дерева на очах у всіх, а серце болить мовчки. Далі героїня каже: «Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу», тобто розлука тривала й безкінечна. Поплакати вона може лише «нишком».

Але горе не перетворюється на докір. У пісні немає жодного слова проти милого чи проти кохання. Навіть образ билинки, що росте «на пісках, без роси, на сонці», говорить про самотність, а не про жаль: героїня скаржиться на розлуку, але нікого не винить.

Ще виразніше її почуття видно у звертанні до милого: «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!» Вона мріє «полетіти» до нього й нарікає лише на те, що крилець у неї немає. Той, хто жалкує про кохання, так не кличе.

Нарешті, важливі слова про щастя: «Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде». Героїня знає, що щастя було коротким, «часочок», але не каже, що краще б його не було. Навпаки, вона свідомо береже його в пам’яті на все життя.

Пісня закінчується питанням: «До кого я пригорнуся, і хто приголубить, коли тепер того нема, який мене любить?» У цьому питанні теж немає жалю про кохання, лише туга за тим, хто любить.

Отже, героїня не шкодує, що зазнала кохання. Її страждання — це ціна того, що вона по-справжньому любила, і саме через це вона не може змиритися з розлукою.

Пісня «Віють вітри, віють буйні» допомогла мені зрозуміти й іншого літературного персонажа: у п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка» героїня в першому явищі виходить до річки й співає ці слова. Вікіпедія пише, що Котляревський використав пісню як вступну арію Наталки.

Наталка чекає Петра, який чотири роки тому пішов на заробітки. Мати вмовляє її вийти за заможного возного, але Наталка відмовляється. У цьому ми бачимо ту саму відповідь, яку дає пісня на питання підручника: героїня не шкодує про кохання й залишається йому вірною.

У пісні це видно з того, що вона не докоряє милому. Вона кличе його: «Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!» — і не хоче забути щастя: «Хто щасливим був часочок, по смерть не забуде».

Звісно, у п’єсі є й щасливий фінал, а в пісні його немає: вона закінчується питанням «До кого я пригорнуся?» Але ставлення до кохання в обох героїнь схоже: воно приносить біль, проте вони не відмовляються від нього. Мені здається, це і є головне, що пісня говорить про кохання.