Чи кохає козак Марусю? (за піснею «Засвіт встали козаченьки»)

У пісні «Засвіт встали козаченьки» козак жодного разу не каже Марусі «кохаю». Проте я вважаю, що він її кохає, і головний доказ цьому — його прохання до матері.

Спершу козак називає дівчину «моя»: він каже «мою Марусеньку», і для нього вона не просто знайома, а близька людина. Потім він просить: «Прийми ж мою Марусеньку як рідну дитину!» Просить він у найважчу хвилину, коли кінь спіткнувся в воротях, а на душі тривога.

Козак не знає, чи повернеться: «Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу у полі?» Але його перша думка не про себе, а про те, що станеться з дівчиною, якщо його не стане. Це і є справжня турбота, яку не треба доводити словами.

Пісня не розповідає, що відповідає Маруся: вона тільки плаче. Зате в кінці козак підбадьорює тих, хто лишається: «Заграв мій кінь вороненький, назад сподівайтесь!» Тому, на мою думку, він кохає й щиро вірить, що ще зустрінеться з Марусею.

Пісня «Засвіт встали козаченьки» — це прощання, у якому козак не вимовляє жодного слова кохання. Маруся в ній тільки плаче, а козак розмовляє з матір’ю. Тому природно спитати: чи кохає він Марусю? Я вважаю, що кохає, і спробую довести це за текстом.

Передусім зверну увагу на те, як козак говорить про дівчину. Він каже не просто «Маруся», а «мою Марусеньку». Зменшена форма й слово «мою» роблять її близькою людиною. До того ж говорить він це матері, найріднішій людині, і саме їй доручає дівчину.

Найважливіше — саме прохання: «Прийми ж мою Марусеньку як рідну дитину!» Козак не просить лише дбати про неї чи не кривдити її: він просить прийняти дівчину як рідну дитину, тобто дати їй місце в родині. Пісня пояснює й чому: «Бо хто знає, чи жив вернусь, чи ляжу у полі?» Він відверто припускає власну смерть, але турбується не за себе, а за те, що станеться з Марусею. Байдужа людина про це не думала б.

Ще виразніше все видно на тлі відповіді матері: «Ой рада б я Марусеньку за рідну прийняти, та чи буде ж вона мене, сину, шанувати?» Мати сумнівається, а син не сперечається й не вмовляє. Він утішає: «Ой не плачте, не журітесь, в тугу не вдавайтесь». Мабуть, це слова і до матері, і до Марусі: в одне «не плачте» він об’єднує двох людей, про яких турбується.

Правда, козак жодного слова не каже самій Марусі. Це можна пояснити по-різному: дівчина плаче й не відповідає, а розмова з матір’ю в пісні важливіша. Але текст дає більше, ніж мовчання: слова «мою Марусеньку», прохання й думка про смерть.

Отже, козак кохає Марусю, хоч і не каже про це. Його кохання видно у відповідальності: перед дорогою, з якої можна не повернутися, він піклується про те, щоб дівчина не лишилася сама.

Мене здивувало, що в пісні про прощання козака з коханою немає слів про кохання. Козак не каже «люблю», не обіцяє вернутися саме до Марусі й навіть не розмовляє з нею. Спершу мені здалося, що він і не кохає.

Потім мені впало в око, як він говорить про неї: «мою Марусеньку». А ще — що саме він просить у матері. Сьогодні ми часто пишемо «люблю» в повідомленнях, і це нічого не коштує. Козак нічого не пише й не каже, він вирішує, що станеться з дівчиною, якщо він не вернеться: «Прийми ж мою Марусеньку як рідну дитину!» Це звучить для мене серйозніше за будь-яке зізнання.

Мені шкода й матір: у неї просять багато, і вона відповідає чесно, без обіцянок: «Та чи буде ж вона мене, сину, шанувати?» Мати не відмовляє, але й не поспішає казати «так».

Тому я думаю, що в цій пісні кохання — це коли в найтривожнішу мить думаєш про те, щоб близькій людині було де жити й кого любити, і не мовчиш, а просиш про це вголос.