Чому «Енеїду» Котляревського називають енциклопедією українського життя

Поема Котляревського «Енеїда» розповідає про троянця Енея, але, читаючи її, бачиш Україну. Тому її й називають енциклопедією українського життя.

Уже на початку Еней — «парубок моторний І хлопець хоть куди козак». Троянці в поемі — це не античні воїни, а козаки-«бурлаки». Вони їдять українські страви: «Тут з салом галушки лигали, Лемішку і куліш глитали». Гуляють на вечорницях, ворожать, танцюють гопака.

Є в поемі й історія. Троянці співають про Сагайдачного, а латини, готуючись до війни, збирають полки — «Лубенський, Гадяцький, Полтавський», як колись у Гетьманщині.

Є й погляд на суспільство. У пеклі мучаться пани, які «людям льготи не давали І ставили їх за скотів», а також судді й писарі, що брали хабарі. Так автор показує, що народ думає про несправедливість.

Мова поеми теж народна: у ній багато приказок, жартівливих порівнянь і слів, які люди говорили щодня. Це була перша книжка нової української літератури, написана саме такою мовою.

Отже, з «Енеїди» можна дізнатися, як українці кінця XVIII століття жили, їли, розмовляли й що вважали добрим і поганим.

«Енеїда» Івана Котляревського — це «перелицьована» поема Вергілія, тобто травестія. Античний сюжет тут лишається, але герої виглядають і розмовляють як українці. Саме тому поему й називають енциклопедією народного життя.

Вергілій писав про богів і героїв урочисто, а Котляревський цю урочистість «зняв»: Нептун їде на раку й «вимів море, як світелку», а Зевес «кружав сивуху І оселедцем заїдав». Від такого зниження й виникає сміх, а разом з ним — упізнавані картини українського життя.

Перше, що впадає в око, — побут. Еней «парубок моторний», «козак», а його троянці — «бурлаки». На бенкетах вони їдять галушки, лемішку й куліш, п’ють брагу й горілку, гуляють на вечорницях, ворожать, танцюють гопака. Богині ходять в очіпках і кунтушах, а Юнона приходить до Еола «сватоньку» з хлібом-сіллю. Це справжні картинки з життя села.

Друге — історія. Троянці співають «Про Сагайдачного» й «Полтавську славили Шведчину», а латини, збираючись на війну, шикують полки «Лубенський, Гадяцький, Полтавський», у війську є сотники й хорунжі. Читач бачить козацьку Гетьманщину.

Третє — суспільство. Пекло в поемі — не Вергілієве, а власне: там «Панів за те там мордовали І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів». Разом із ними страждають судді, що брали хабарі, писарі, лицемірні богомолки. А праведниками виявляються бідні, вдови й сироти. Це народна мораль, висловлена жартом.

Четверте — мова й сміх. Поема написана живою розмовною мовою, у ній багато приказок і жартівливих описів. Але й серйозних місць вистачає: про подвиг Низа й Евріала сказано «Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть».

Це була перша книжка нової української літератури, написана живою народною мовою, і, мабуть, тому «Енеїда» й не старіє: за жартом там стоїть цілий світ, який можна впізнати й тепер.

Перші строфи «Енеїди» здалися мені просто смішними: троянець Еней — «парубок моторний», а Юнона несе Еолові хліб-сіль, наче сваха. Але чим далі я читав, тим більше бачив, що за цим жартом стоїть зовсім справжнє життя.

Мене вразило, як точно Котляревський записує все навколо: що їдять (галушки, лемішка, куліш), у що вдягаються, як ворожать. Це схоже на старий альбом, у якому зберігся цілий побут. А ще більше вразило пекло. Там карають панів, які «людям льготи не давали І ставили їх за скотів», і суддів із хабарами. Такий суд, гадаю, народ уявляв собі й про власне життя.

І ще одне: під кінець сміху стає менше. Мати Евріала голосить над головою сина: «О сину! світ моїх очей!» Цей плач ніхто не висміює.

Тому мені здається, що енциклопедія — це не лише перелік речей. У ній є й совість народу: вона вміє сміятися з панів і плакати над своїми.