Максим Рильський

Коротко про життя

Максим Рильський народився 1895 року в Києві в родині відомого етнографа й громадського діяча Тадея Рильського; мати була селянкою з села Романівка на Житомирщині, де й минуло дитинство майбутнього поета. Змалку він спілкувався з композитором Миколою Лисенком та іншими діячами української культури, які вплинули на його виховання. Писати почав рано: перший вірш опублікував 1907 року, а вже 1910-го, у п’ятнадцять років, видав дебютну збірку «На білих островах». Через події революції й громадянської війни жодного вищого навчального закладу не закінчив, займався самоосвітою, вивченням мов і музикою.

«Неокласики» і арешт 1931 року

У 1920-х роках Рильський увійшов до літературного угруповання «неокласиків» разом із Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем та іншими поетами, які орієнтувалися на класичну європейську традицію й уникали прямої політичної тематики. Саме до цього періоду належить сонет «У теплі дні збирання винограду» (1922) — зразок інтимної лірики з античним колоритом. Відірваність неокласиків від «соціалістичної дійсності» викликала гостру критику влади, і 19 березня 1931 року Рильського заарештували; п’ять місяців він провів у Лук’янівській тюрмі, де від нього вимагали зізнань у контрреволюційній діяльності.

Зміна тону і порятунок

Після ув’язнення, 1932 року, творчість Рильського змінюється: у збірці «Знак терезів» він проголошує активне сприйняття радянської дійсності, що врятувало його від подальших репресій. Його товариші-неокласики — Зеров, Филипович, Драй-Хмара — за кілька років були репресовані й загинули. Попри це, Рильський зберіг людську порядність у приватному житті: позичав гроші перекладачеві Григорію Кочуру після його повернення з таборів і був єдиним із друзів, хто носив передачі до в’язниці дружині заарештованого поета Євгена Плужника — за що в колі близьких його називали «Максим Золоте Серце».

Визнання і пізні роки

У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, чимало перекладів (зокрема «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича), працював директором академічного Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії (1942–1964). Двічі отримав Сталінську премію та Ленінську премію (1960) за збірки «Далекі небосхили» і «Троянди й виноград» (1957) — одну з найкращих пізніх книг поета, де йому вдавалося поєднувати офіційну тематику з тонкою, суто мистецькою лірикою. Помер 24 липня 1964 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.