Вершники

Стислий переказ

«Вершники» — не одна історія, а вісім новел про громадянську війну на півдні України. У першій, «Подвійному колі», в серпні 1919 року під Компаніївкою зустрічаються сини рибалки Мусія Половця, кожен під своїм прапором. Андрій воює за Денікіна, Оверко — за Петлюру, Панас — за Махна, Іван — за червоних. Оверко наказує зарубати Андрія, Панас убиває Оверка, а червоний Іван бере Панаса в полон, і полонених махновців розстрілюють із кулеметів. Панас стріляє собі в рот. Батьків заповіт «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» лишається без відповіді.

Далі оповідь розходиться. «Дитинство» — про малого Данилка з голодного степу й прадіда Данила, що вчить його весен і гине в траві. «Шаланда в морі» — про зимовий шторм під Одесою, старого Мусія й Чубенка, якого рибалки витягають із крижаних хвиль. У «Батальйоні Шведа» босі олешківські партизани й їхній командир-моряк здобувають Олешки; у «Листі у вічність» листоноша-підпільник під тортурами не видає німцям і гетьманцям зброю, доки повстання не починається.

У «Чубенку, командирі полку» донбаський сталевар веде хворий на тиф загін лісом після польського походу 1920 року, гасить бунт у своїх лавах і стріляє в фельдшера, а тоді виходить із засідки петлюрівців. У «Шляху армій» оповідь охоплює одночасно коваля Максима, який викував залізну троянду, Каховський плацдарм, Фрунзе під Перекопом і Данила, що вирішує написати книгу про свій рід. Новела закінчується смертю Максима, і залізну троянду бере Чубенко.

Останню новелу, «Адаменко», розповідає Чубенко вже в мирному житті, на мітингу в мартенівському цеху. Він згадує друга-отамана, з яким у 1918–1919 роках воював проти німців, гетьманців і денікінців, і завершує розповідь смертю Адаменка.

Докладний переказ за новелами

1. «Подвійне коло». Серпень 1919 року, степ під Компаніївкою. Денікінський офіцер Андрій Половець потрапляє в полон до брата Оверка, який очолює «купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри». Андрій називає його «петлюрівське стерво» й «мазепою», нагадує батькову науку, а Оверко відповідає, що «рід — це основа, а найперше — держава», і віддає козакам наказ рубати брата. Тоді на бойовище виїжджають махновські тачанки на чолі з Панасом Половцем. Оверко поранений і просить пити; Панас проголошує «суд» іменем батька Махна й убиває його з маузера, а тоді ховає обох братів в одній могилі. У дощ на них виїжджає інтернаціональний загін Івана Половця з комісаром Гертом. Махновців беруть у полон, серед них і малого Сашка. Іван виголошує промову про «дві правди» й кличе полонених до червоних; Сашка він лише смикає за чуба. Частина відходить ліворуч, решта йде геть купою, потім біжить, і за знаком Івана кулемети стріляють, «коли завдання було виконано». Панас нагадує брату батькову науку, чує «рід розпадається, а клас стоїть» і стріляє собі в рот. Між сценами бою старий Мусій із біноклем на березі моря приймає шаланду з підпільниками; у береговій печері працює друкарня, де за старшого — Чубенко, а прокламації друкують і «для французьких матросів та грецької піхоти».

2. «Дитинство». Малий Данилко росте на Перекопській рівнині: батько-чабан Ригор п’є, мати-Ригориха розмальовує печі, сестричку Вустю він доглядає, а найближчий друг — прадід Данило. Він показує внукові весняні прикмети («топчу, топчу ряст»), навчає його молитви «Дай мені, боже, картоплі, киселю й розум добрий» і розповідає про рід турбаїв. Разом вони йдуть до моря, ночують серед рибалок, а вранці шукають цілющі трави; прадід раптом падає зі словами «топчи землю, синок» і вмирає. Данилко вперше відчуває себе самотнім і біжить безвісти степом.

3. «Шаланда в морі». Зима, трамонтан, море вкрите кригою. Старий Мусій і чужа людина в шаланді борються зі штормом; Половчиха мовчки чекає на березі. Шаланда перевертається; рибалки втягують на берег «Ластівку», а потім велетень-рибалка на мотузці допливає до людини, що пливе в льодовій воді, — це Чубенко, якого Мусій визволив із французької плавучої в’язниці й який гребе з ним до берега. Хлопчик приносить звістку: Мусій пірнув двічі й не виринув. Половчиха все одно чекає, а коли хвилі пригнали перекинуту шаланду до берега, з-під неї озивається чоловічий голос: Мусій живий, і його турбує артільне добро. Подружжя йде додому, обійнявшись.

4. «Батальйон Шведа». Липень 1919 року, Херсон, цвіте липа. Босий олешківський загін під командою Шведа й комісара Данила марширує на параді перед політкаторжанином; білі з Олешок гатять по місту з шестидюймових гармат. Того ж дня викривають загін миколаївських «матросів», навербованих для зради. Вночі Швед на тридцяти шаландах веде батальйон через Дніпро й плавні на Кардашин та Олешки, Данило відбивається від решти й потрапляє в комічний «морський бій». Швед бере місто; моряки ведуть жандармського генерала в орденах «на вічний якір». Ввечері партизани відступають, а Данило виносить на руках немовля-сироту й віддає його старому моряку.

5. «Лист у вічність». Клечальна субота за часів гетьмана й німців. Німецький капітан із доберманом і гетьманський сотник розшукують по Пслу листоношу — члена підпільного більшовицького комітету, який знає, де закопано зброю для повстання. Двоє місцевих «чоловічків» самі видають його, але потім їхні хати спалюють. Листоношу знаходять у ковбані, всього обліпленого п’явками. Його б’ють і катують, він показує один схованок за одним, поки не настає вечір. Приводять і матір, Василиху, але вона лише каже: «Роби як знаєш». Коли листоноша нарешті вказує правдиве місце, з темряви вбігають вогні свічок на рогах волів, а після пострілу сотника починається повстання. Чубенко цілує руку матері листоноші.

6. «Чубенко, командир полку». Рання осінь 1920 року. Донбасівський загін відступає поліськими лісами після боїв на Віслі, поранені гниють на ношах, серед бійців тиф. Чубенко, сам хворий, іде пішки й мовчки перечекує загальний бунт: «Мітинг, мітинг… куди ти нас завів, Чубенко?» Рудий фельдшер стріляє в нього з валки; Чубенко не падає, а фельдшера поклав з нагана. Уночі на розвідці його хапають і привозять у хату, де троє називають себе червоними партизанами; Чубенко здогадується, що це петлюрівці, й вдає довіру. Наступного ранку «зустріч» — колона жінок із червоними прапорами й шаблями, а за нею кіннота під жовто-блакитним прапором. Донбасівці розстрілюють колону з кулеметів. Помирає кволий солдат із печі — підпільник, що встиг послати по підмогу. До нього під’їжджає Іван Половець із підмогою: «спасибі, брате, і клади мене, куди хоч».

7. «Шлях армій». Осінь 1920 року. Чубенко, схудлий після тифу, їде на червоній тачанці з ковалем Максимом і тримає в руці залізну троянду. Максим розповідає, як кував її по всьому світу: у в’язниці, в пустелі Атакама, у місті Аріка, на шляху через Перу й Колумбію. Розповідає про друга Артема й про Гуляйполе, де махновці вбили його товариша на трибуні й загнали одинадцятьох підпільників у хату Ляшка. Далі Чубенко з берега бачить бій за Каховський плацдарм, а в іншій сценці білі генерали сперечаються про Ватерлоо й Канни. Данило їде степом дитинства й вирішує написати книгу «про чотири життя»; у штабі він чує про вигадки Шведа, а повернувшись до хутірця, знаходить там порубаних партизанів: білі приїхали під червоним прапором, і Швед повірив, що це свої. Розділ про Фрунзе під Перекопом подається як хроніка: наказ, розмова з махновцем Каретниковим, штурм Турецького валу. У кінці махновці вбивають Максима, і Чубенко бере у Данила троянду.

8. «Адаменко». Мартенівський цех, перший витоп сталі на Донбасі. Чубенко, тепер директор заводу, виголошує перед робітниками промову й згадує 1918 рік, коли зібрав партизанський загін проти німців і гетьманців. З отаманом Адаменком, колишнім ветеринарним фельдшером, він познайомився після бою: той лікував його від запалення легенів масажем, а потім гарячою піччю й мокрим сіном. Разом вони придумували бої «адаменківської вигадки»: бій на ярмарку в жіночому вбранні, підпал школи з гетьманськими гайдамаками й хитрий маневр у долині, після якого частини дроздовського офіцерського полку почали стріляти одна в одну. Дружину Чубенка й дівчину Адаменка розстріляли; Адаменка в останньому бою поранено в рот, і в лікарні він стріляється з Чубенкової «стукалки». Пам’ятник Адаменкові стоїть на кладовищі героїв. Чубенко завершує словами «вічна пам’ять загиблим бійцям» і повертається до печі.

Аналіз твору

Що це за книжка. Яновський збудував роман із восьми новел, які можна читати окремо. Кожна має власну манеру: «Подвійне коло» — коротка, як удар, і жорстока; «Дитинство» — майже пастораль із народними прикметами; «Шаланда в морі» — сцена в морі, де діють лише стихія й мужність; «Батальйон Шведа» — бурлеск; «Лист у вічність» — притча про людину, що мусить «нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі»; «Адаменко» — монолог сталевара, уплетений металургійними образами. Хронології навмисне немає: Данилкові весни лежать поруч зі смертю Панаса, а фінальна промова Чубенка — вже з мирного дня.

Подвійне коло. Назва в тексті не пояснена, тож її читають по-різному. Одне з прочитань — братовбивство, що повторюється двічі: Оверко наказує вбити Андрія, а Панас убиває Оверка. Кожен із братів відповідає на батькову науку по-своєму: Оверко ставить над родом державу, Панас — «вільне співжиття» без держави й без родини, Іван — клас. Жодна відповідь не робить із них переможців: із братів на кінці лишаються тільки Іван і малий Сашко.

Рід і клас. Головне питання циклу — що вище: кров чи ідея. Андрій волає до роду й Росії, Оверко — до держави, Панас — до «вільного співжиття», і всі троє гинуть, а Іван зі своїм «клас» лишається й дає останнє слово. Оповідач промовляє це слово устами героя, але сцена з розстрілом полонених показує ціну такої перемоги. У «Подвійному колі» найсильніший образ — не промова, а Панас, який після вбивства брата сам копає йому могилу.

Ідеологія й історичний контекст. Яновський писав «Вершники» у 1932–1935 роках у Харкові, за радянської влади, і оповідь стоїть на червоному боці. Ленін цитується, Сталін названий «організатором і натхненником Південного фронту», Фрунзе виведений як «справжній маршал революції», а білі, петлюрівці й махновці — вороги, яких зазвичай показано комічними або жорстокими. Виняток — Панас: він сам ховає обох убитих братів, і «збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили». За Вікіпедією, попередній роман Яновського «Чотири шаблі» (1930) критикували й довго не друкували; «Вершники» вважають поверненням до тієї самої теми вже «з офіційної позиції». Читати цей текст варто з двома окулярами: як художній твір із сильними образами й як документ епохи, що показує не всі погляди на війну 1919–1920 років.

Мова й стиль. Яновський працює як неоромантик: гіпербола (тачанки «мов хури демонів»), яскраві порівняння («летіли їхні голови, як кавуни»), ліричні вигуки («О дев’ятнадцятий рік!»), лейтмотиви («блакитні вежі степового неба», «майстро дмухав»). Він охоче поєднує високу лексику з розмовною, а в кількох новелах — «Дитинство», «Адаменко» — використовує метафори, взяті з ремесла: степ, риба, сталь. Місцями оповідач іронізує зі власних героїв: Швед із його нікельованою шаблею, морський бій у плавнях, оркестр, що шкварить польку під гарматним вогнем.

Мотиви. Стрижнева пара — руйнування й творення. Хлопчик, який у «Дитинстві» слухає весну, у «Шляху армій» вирішує писати про свій рід; коваль кує троянду, що, за словами смертника, «росте ніжними ранками, п’ючи росу», а сталевар варить не сталь, а революцію. Побутові сцени — стирка в Австралії, купання в морі, пироги за упокій — вплетені в оповідь про війну й нагадують, що для героїв це життя, а не історія.

Що треба знати про жорстокість. У циклі багато смертей: розстріл полонених, катування листоноші, самогубство Панаса й Адаменка, вбивство коваля Максима. Автор не відводить погляду, але й не смакує: у «Шаланді в морі» замість описів насильства — море. Учням, які вперше читають книжку, корисно знати, що сцени в «Подвійному колі» й «Листі у вічність» — найтяжчі.

Чому цю книжку вчать. У програмі 11 класу — «Подвійне коло» й «Шаланда в морі» як зразок роману в новелах, в якому революція показана не лише як перемога, а й як втрата: роду, дому, братів. «Вершники» показують, як письменник 1930-х шукає слова для теми, що офіційно мала одну відповідь. Разом із «Майстром корабля», який у програмі НМТ, це два найважливіші тексти Яновського.