Ой на горі вогонь горить

Про що ця пісня

Пісня починається з картини: «Ой на горі вогонь горить, під горою козак лежить, порубаний, постріляний, китайкою покриваний». Над головою козака кряче ворон, а біля ніг плаче кінь. Козак говорить до коня, як до брата: «Ой коню мій вороненький, товаришу мій вірненький! Не плач, коню, надо мною, не бий землі під собою». Він просить: біжи дорогою, щоб татари не впіймали й не зняли золоте сіделечко. Коли прибіжиш під ворота, стукни, а на батьківському подвір’ї заржи. Вийде сестра — розгнуздає, вийде мати — розпитає: де ж мій син? У відповідь звучать слова: «Не плач, мати, не журися: та вже ж твій син оженився, узяв собі паняночку, в чистім полі земляночку».

Пісня не говорить, що козак помер: вона говорить, що він «оженився». Цю недомовленість слухачі розуміють і без пояснень. У ній і найбільша сила твору: жодного слова про смерть, а вона стоїть за кожним рядком.

Розбір за частинами

Пісня має тридцять восьмискладових рядків, які римуються парами. Її можна поділити на три частини.

Перша частина (рядки 1–8): картина. «Ой на горі вогонь горить, / Під горою козак лежить, / Порубаний, постріляний, / Китайкою покриваний. / Накрив очі осокою, / А ніженьки китайкою; / А в головах ворон кряче, / А в ніженьках коник плаче». Спершу — велика картина (гора, вогонь), потім наближення до людини, а далі — до деталей: очі, ніженьки, ворон у головах, кінь біля ніг. Пісня нічого не пояснює й не оцінює. Слова «порубаний, постріляний» називають рани, але без описів. Ворон і плачучий кінь стоять поруч, і це два боки одного горя: одне зловісне, інше вірне.

Друга частина (рядки 9–22): доручення коню. Козак звертається до коня: «Ой коню мій вороненький, / Товаришу мій вірненький!» Він просить його не плакати й не бити землі копитом, а тікати «дорогою степовою, широкою». Тут видно, що він думає про коня: «Щоб татари не впіймали, / Сіделечка не здіймали, / Сіделечка золотого / З тебе, коня вороного». Далі покроково описано шлях додому: під ворота, коло плота, у батьків двір, де кінь має заржати. Кожна дія названа окремо, і це дає відчуття, що козак уже бачить цю дорогу.

Третя частина (рядки 23–30): розмова з матір’ю. «Вийде сестра — розгнуздає, / Вийде мати — розпитає: / — Ой коню мій вороненький! / А де ж мій син молоденький? / — Не плач, мати, не журися: / Та вже ж твій син оженився, / Узяв собі паняночку, / В чистім полі земляночку». Сестра й мати виходять назустріч коню. Мати питає про сина, і у відповідь звучать слова втіхи: не плач, не журися. Хто їх каже, пісня не пояснює (див. нижче). Слово «оженився» тут — образ смерті: за довідковим коментарем на UkrClassic, козак одружився «із сирою землею», а «земляночка» — це, очевидно, могила.

Аналіз твору

Жанр. У шкільних і бібліотечних джерелах цей твір називають по-різному. У підручнику О. Авраменка для 9 класу (2017) він стоїть серед українських народних балад, а на УкрЛібі його друкують серед історичних пісень; у каталозі цього сайту (за програмою 8 класу) він позначений як історична пісня. Найпростіше сказати так: це козацька пісня-балада. Від історичної пісні вона відрізняється тим, що в ній менше про подію (хто напав, коли й де) і більше про людські почуття: жаль сестри, матері й коня. Підручник пише, що балади про смерть козака «подібні до історичних і козацьких суспільно-побутових пісень», але в них «потужніший ліричний струмінь».

Що означає вогонь на горі. Підручник тлумачить його так: служба сторожового козака була «важкою й ризикованою»; у разі небезпеки вартовий мав запалити вогонь. Сама пісня цього не каже, тож це пояснення, а не факт із тексту. Але воно добре пасує до картини: козак лежить під горою, на якій горить вогонь, і можна припустити, що він до кінця виконував свій обов’язок.

Символи. Підручник називає три головні символи: кінь — вірний товариш, ворон — смерть, китайка — козацька слава. Китайка — тканина, якою накрито козака, і пісня згадує її двічі: «китайкою покриваний» і «ніженьки китайкою». Це можна прочитати як вшанування козака навіть у смерті.

«Оженився» — образ смерті. У фольклорі смерть молодого козака часто називають весіллям; довідкові джерела пишуть про архаїчний мотив «смерті-весілля» в цій пісні. Мати чекає, що син одружиться, а дізнається, що він «взяв собі паняночку, в чистім полі земляночку». Пісня не каже «помер», і, здається, саме тому мати може вислухати цю звістку, а слухач усе розуміє.

Хто говорить. Усе, починаючи з рядка «Ой коню мій вороненький» і далі, — це слова козака: він звертається до коня й наперед бачить, що буде. Це видно з майбутнього часу: «вийде сестра — розгнуздає, вийде мати — розпитає». А хто вимовляє слова «Не плач, мати, не журися»? Пісня цього не каже. Підручник називає це «діалог коня з матір’ю», тобто відповідає кінь; можна прочитати й так, що козак сам підказує коню, які слова сказати. Різницю варто помітити, але головне від цього не змінюється: козак заздалегідь дбає, щоб мати почула не страшну правду, а м’яку.

Дбайливий козак. Найтрагічніше в пісні — те, як мало козак говорить про себе. Він не скаржиться на рани, а просить коня не плакати й не зупинятися, щоб не потрапити в полон і не втратити золотого сідла. У нього перед очима не біль, а турбота про побратима й про матір.

Варіанти пісні. Пісня існує в кількох записах. У тексті, що є на UkrClassic, козак лежить «в долині», а не «під горою», і є додаткові рядки — «А рученьки нагайкою». У записі на pisni.org.ua мати отримує завдання: «Візьми ж мати піску жменю, посій його на каменю. А коли той пісок зійде, тоді син твій з війська прийде», — тобто пісок на камені не зійде, і повернення сина неможливе. Шкільний текст — той, що наведено в підручнику; за ним написано цей розбір.

Мова й ритм. Усі рядки мають по вісім складів, і це дає пісні рівний, спокійний ритм. Зменшено-пестливі слова («ніженьки», «сіделечко», «паняночка») поруч зі смертю звучать особливо гостро. Так говорять з рідними, і таке слово несе більше жалю, ніж вигук.

Головна думка. Вірність, мужність і турбота козака сильніші за смерть, а народна мова вміє говорити про найтяжче так, щоб це можна було почути й матері.