У чому сила громади (за повістю Івана Франка «Захар Беркут»)

Іван Франко дав своїй повісті підзаголовок «Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці». Тобто головний герой твору — не лише Захар Беркут, а вся тухольська громада.

Найкраще її устрій пояснює копне знамено: ланцюг, вирізаний з одного пня, де кожне кільце вільне саме в собі й водночас нерозривно пов’язане з іншими. Захар тлумачить це так: кожна громада живе своїм життям, але разом вони — один народ, і варто тріснути одному кільцю, як розпадеться весь ланцюг.

Усі важливі справи тухольці вирішують на копі — громадському суді, куди скликають кожного господаря. Там судять навіть боярина, бо, як каже Захар, «один чоловік — дурень, а громадський суд — справедливий суд».

Сила громади не замикається в одному селі. Тухольці зв’язані з сусідами: вісті доходять до них швидше, ніж княжий післанець, дорогу через Бескид будували разом десять сіл, а на допомогу проти монголів прийшло п’ятсот молодців із трьох громад.

Саме тому Тухля вистояла, а сусідні села, де порядкували бояри, — ні. Посланці з Тустаня й Корчина зізнаються прямо: у них засіки та проходи в боярських руках, і громада нічого не може вдіяти, хоч люди там не гірші й не боязкіші.

Перемога теж здобута гуртом. Одні виносять добро в ліси, другі роблять засіки, треті цілу ніч тешуть метавки, четверті валять камінь-Сторож і мурують загату. Тому Захар пояснює її просто: «Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю».

Повість «Захар Беркут» часто читають як пригодницьку історію про боротьбу з монголами. Але сам Франко назвав її «образом громадського життя Карпатської Русі в XIII віці» — і побудував так, що навала стає лише перевіркою для громадського ладу.

Показово, що дія починається не з війни, а з копи. Автор спершу докладно показує, як громада живе: як закличники обходять двори з копним знаменом, як старці сідають на кам’яні стільці, як кожен господар має голос. І аж потім перевіряє цей лад на міцність.

Символ громади — саме копне знамено. Ланцюг вирізаний із одного пня: кільця неможливо роз’єднати, але кожне з них вільне й замкнене саме в собі. Захар пояснює, що це і є руський рід, де кожна громада живе своїм життям, а срібні окови на кільцях — її власні закони, які «в’яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді». Червона ж хоругов означає кров, яку доведеться пролити за цю свободу.

Цей лад тримається не на страху. Франко зауважує, що громадські поля й ліси не потребували сторожа, бо громада сама берегла своє добро, а бідних у Тухлі не було — комори стояли відчинені для кожного, хто потребував. На копі право голосу мали старці-батьки, але подавати свою думку могли й молодь, і жінки: виключеним не був ніхто.

Друга складова сили — зв’язок між селами. Тухольці знають про наступ монголів раніше за боярина, бо громади передають вісті одна одній. Дорогу через Бескид на Угорщину будували разом десять сіл із двох боків гір. І коли настає біда, сусіди присилають п’ятсот озброєних молодців — не за наказом, а за домовленістю.

Франко показує й зворотний бік. Посланці з Тустаня й Корчина безпорадні: там засіки та проходи в руках бояр, і селяни навіть зброї мати не можуть. Захар формулює причину гірко й точно: щоб зосередити силу народу в одних руках, спершу треба цю силу послабити.

Тому перемога в фіналі — не диво. Громада виносить усе добро в ліси, будує засіки й метавки, валить камінь-Сторож і загачує потік. Кожен робить своє, і разом виходить те, чого не зробило б жодне військо. Помираючи, Захар називає причину прямо: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».

Повість про події 1241 року Франко писав 1882-го — і писав явно не для того, щоб розповісти про монголів. Він шукав відповідь на питання, яке його сучасникам боліло: що робить народ непереможним?

Відповідь у повісті проста й незручна водночас. Тухольці перемагають орду не тому, що сміливіші. У прямому бою всі десять молодців, які пішли розбирати боярський дім, гинуть до одного. Перемагає інше: уміння діяти разом. Одні виносять добро в ліси, другі роблять засіки, треті цілу ніч тешуть метавки, четверті валять камінь і мурують загату. Ніхто не чекає наказу згори, бо рішення ухвалили спільно.

Мене найбільше вражає контраст із сусідами. У Тустані та Корчині люди не гірші й не боязкіші — просто там усе в руках бояр, які тримають засіки й не дають громадам зброї. І коли приходить ворог, ці села нічого не можуть удіяти. Виявляється, безпорадність — це не риса характеру, а наслідок устрою, у якому в людей забрали право вирішувати.

Сьогодні ця думка звучить навіть гостріше, ніж у XIX столітті. Ми бачили, як швидко люди самі організовуються, коли їм не заважають: збирають, возять, домовляються, роблять те, чого не встигає жодна установа. І бачили, як безпорадно виглядає будь-яка структура, де всі чекають вказівки.

Саме про це Захар Беркут говорив, помираючи: сила не в тому, щоб зібрати владу в одних руках, а в тому, щоб «незломно стояти всі за одного, а один за всіх». За півтори сотні років ця думка не застаріла ні на слово.