Що символізує євшан-зілля в поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля»

У поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля» ханський син живе в Києві, в розкошах, і забуває рідний степ. Батько посилає до нього гудця й наказує: якщо пісня не допоможе, дай синові понюхати євшан-зілля.

Гудець співає юнакові бойову й колискову пісні, але той залишається байдужим. Тоді гудець знімає з грудей євшан і дає понюхати. Юнак зривається на ноги, бачить рідний степ і батька.

Тому євшан-зілля символізує пам’ять про рідну землю. Він невеликий, гіркий, але від нього юнак згадує все, що забув.

Наприкінці автор питає, де взяти такий євшан для України. Отже, євшан — це те, що допомагає людині повернутися до свого.

Євшан — це гірка степова трава, полин. У літописній легенді й у поемі Миколи Вороного вона повертає людині пам’ять про рідну землю. Тому євшан-зілля — головний символ твору.

Ханський син, узятий у полон Мономахом, живе в Києві «і безпечно, і вигідно». Він помалу забуває рідний степ, батька, родину. Батько посилає до нього гудця й наказує: «А як все те не поможе, дай йому євшана-зілля». Гудець співає юнакові гучну бойову пісню, тиху колискову, але це не допомагає: юнак «сидить німий, байдужий».

Тоді гудець дістає євшан: «Але ні! Ще є надія тут, на грудях в сповиточку!..» Це просте «бадилля», яке нічим не вражає, а все ж діє. Юнак блідне, тремтить, зривається на ноги: перед його очима постає рідний степ, воля, батько. Він каже: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!»

Чому діє саме запах? Слова й пісні можуть сказати, що треба пам’ятати, але запах пробуджує саму пам’ять. Тому євшан — не пояснення, а відчуття рідної землі.

В останній частині автор звертається до України: «Чи не те ж з тобою сталось?» і питає: «Де ж того євшану взяти?» Отже, євшан символізує все, що повертає людям пам’ять про свій край.

Коли читаєш, що юнак забув рідний степ, спершу дивно: як можна забути такий край? Але потім розумієш, що йому було добре, зручно, а забувається саме те, що не болить.

Гудець намагався нагадати юнакові про степ піснями, але це не допомогло. А коли він дав йому понюхати гірку траву, юнак усе згадав. Мені здається, що в кожної людини є свій «євшан»: запах бабусиного двору, колискова, слова, які чув удома.

Мені подобається, що поема закінчується питанням: «Де ж того євшану взяти?» Воно не має готової відповіді. Мабуть, автор хотів, щоб читач сам почав шукати свій євшан: пам’ятати рідне, поки воно не забулося.

Тому для мене євшан-зілля — це те, що не дає забути, звідки ти.