Проблема вибору митця у вірші Є. Маланюка «Стилет чи стилос?..»

У вірші «Стилет чи стилос?..» Євген Маланюк розкриває одвічну суперечку мистецтва: чим має бути слово поета — зброєю в боротьбі за державу чи інструментом чистої краси? Стилет — це кинджал, символ прямої дії, а стилос — загострена паличка для письма, символ мистецтва заради мистецтва.

Уже перший рядок називає внутрішній конфлікт героя: «Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко / Вагаються трагічні терези». Герой пливе повз «береги краси» — прекрасний, чуттєвий світ, де дзвенять пташині гимни й вабить сон солодких таємниць. Але ця краса виявляється оманливою: «Привабить, зрадить і віддасть воді» — так поет попереджає, що чисте мистецтво, відірване від дійсності, зраджує тих, хто йому довіряється.

Натомість інший берег — тривожний, войовничий, «жаха набряклий вітром обрій». І саме туди зрештою пливе герой: «Та тільки тут веселий галас бою… Пливу в тебе!» Вибір зроблено не на користь спокою, а на користь боротьби.

Для Маланюка, офіцера розбитої Армії УНР, який опинився в еміграції без держави, ця дилема — не літературна гра, а питання власного покликання. Він обирає слово-зброю, бо вважає, що митець бездержавного народу не має права ховатися в чистій красі.

Вірш «Стилет чи стилос?..» дав назву першій збірці Євгена Маланюка (Подєбради, 1925) і став формулою всієї його творчості. У центрі — суперечка, стара, як сама література: чи має слово митця служити красі заради краси, чи ставати зброєю в боротьбі за народ? Стилет — холодна зброя, символ прямої дії; стилос — загострена паличка для писання на вощаній дощечці, символ мистецтва. Маланюк розв'язує цю дилему не абстрактно, а власною долею вигнанця.

Перша строфа задає тон вагання: «Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко / Вагаються трагічні терези». Образ терезів передає болісну нерішучість героя, який «не кинув у глиб надійний якор» — не має твердої опори, а лише пливе повз спокусливі береги.

Другий і третій катрени малюють дві протилежні картини. З одного боку — світ краси: «дивний ліс зітхає ароматом… дзвенить од гимнів п'яних птиць», «зачарують гіпнотичні кобри / Під пестощі золототілих дів». З другого — тривожна дійсність: «жаха набряклий вітром обрій: / Привабить, зрадить і віддасть воді». Ключовий прийом тут — антитеза «там» і «тут»: краса приваблива, але підступна, а тривожний світ бою — небезпечний, зате справжній.

У фіналі герой робить свій вибір: «Та тільки тут веселий галас бою — / Розгоном бур і божевіллям хвиль / Безмежжя! Зачарований тобою, / Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль». Слово «пливу», повторене двічі в різних строфах, підкреслює: це не миттєвий порив, а свідомий, вистражданий напрямок руху.

Значення цього вибору виходить далеко за межі особистої естетики. Маланюк — поет-емігрант, для якого мистецтво заради мистецтва було б розкішшю, недоступною народові без держави. Саме тому стилос у нього неминуче стає схожим на стилет: слово повинно боротися, а не лише милуватися красою. У цьому вірш «Стилет чи стилос?..» — не просто роздум про природу творчості, а декларація громадянської позиції поета, який усе життя писав слово-зброю.

Коли я вперше прочитав «Стилет чи стилос?..» Маланюка, мене здивувало, наскільки старим є питання, яке він ставить: чи варто митцю ховатися в красі, чи слово має служити чомусь більшому, ніж воно само? Мені здається, кожен, хто хоч раз обирав між «зручним» і «правильним», упізнає цей внутрішній конфлікт.

Герой вірша не одразу знаходить відповідь: «Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко / Вагаються трагічні терези». Мене вразило, як чесно Маланюк показує спокусу простого шляху — «берегів краси», де все дзвенить і пахне, де можна просто милуватися світом. Але поет одразу попереджає: ця краса «привабить, зрадить і віддасть воді». Тобто краса без відповідальності — оманлива.

Натомість тривожний бік — «жаха набряклий вітром обрій» — здається спершу відразливим. І все ж саме туди герой зрештою пливе: «Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль». Я думаю, це тому, що Маланюк писав вірш не в спокійні часи, а після поразки Української Народної Республіки, в еміграції, без держави за плечима. У такій ситуації писати «красиві» вірші про природу здавалося б йому зрадою.

Мені цей вибір близький не буквально — я не перебуваю в еміграції й не воюю, — але сама структура рішення знайома: іноді простіше обрати спокійний шлях, і лише свідоме зусилля веде до того, що справді важливо. Вірш Маланюка нагадує: слово, байдуже яке — вірш, стаття чи звичайна розмова, — має ціну лише тоді, коли за ним стоїть готовність відповідати за нього.