Образ вічного революціонера у вірші Івана Франка «Гімн»

Через назву вірш Франка часто розуміють неправильно: думають, що йдеться про людину з рушницею. Насправді відповідь дано вже в другому рядку: «Вічний революціонер — / Дух, що тіло рве до бою». Це не борець, а сила, яка живе в людстві й не дає йому застигнути.

Перша строфа доводить, що цю силу неможливо вбити. Франко перелічує п’ять способів, і всі вони не подіяли: «Ні попівськії тортури, / Ні тюремні царські мури, / Ані війська муштровані, / Ні гармати лаштовані, / Ні шпіонське ремесло / В гріб його ще не звело». Показово, що першими названо не гармати, а тортури: думку душать насамперед страхом.

У другій строфі з’являється парадокс: дух «від тисяч літ родився», але «аж вчора розповився». Тобто прагнення до кращого життя давнє, як людство, а самостійним воно стало щойно — і тому таке небезпечне для старого ладу.

Третя строфа найконкретніша. Голос духа чути не в палацах, а «по курних хатах мужицьких, / По верстатах ремісницьких, / По місцях недолі й сліз». І там він народжує головне: «Не ридать, а добувать, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі». Це найважливіші рядки твору: Франко не обіцяє нагороди, а прямо каже, що плоди дістануться наступним.

Закінчується вірш питанням, на яке не треба відповідати: хто загасить «розвидняющийся день»? Світанок не гасять — його можна тільки дочекатися.

Вірш «Гімн» відкриває збірку «З вершин і низин» і має підзаголовок «Замість пролога» — Франко свідомо ставить його за вхідні двері до всієї своєї поезії. Написаний він 1880 року, коли поетові було двадцять чотири.

Головна складність твору в його назві. Слово «революціонер» тягне за собою барикади, але в тексті немає ані повстання, ані ворога, якого треба знищити. Другий рядок пояснює все: «Вічний революціонер — / Дух, що тіло рве до бою, / Рве за поступ, щастя й волю». Революціонер тут — від латинського *revolutio*, «зміна»: той, хто зрушує й не дає застигнути. Весь вірш — одна розгорнута метафора, у якій поступ людства зображено живою істотою.

Далі Франко робить із цією істотою три речі. Спершу доводить, що вона безсмертна: шість рядків поспіль починаються з «ні», і кожне називає окремий спосіб задушити думку — тортури, тюрми, військо, гармати, шпигунство. Порядок не випадковий: попівські тортури стоять першими, бо зламане сумління небезпечніше за гармату.

Потім показує, що дух молодий: «Хоч від тисяч літ родився, / Та аж вчора розповився / І о власній силі йде». Розповився — вийшов зі сповитку. Ідея давня, як людство, але ходити сама навчилася щойно, і саме тому з нею ще не вміють боротися.

Третя строфа — єдина, де є реальні речі: «По курних хатах мужицьких, / По верстатах ремісницьких». Франко міг назвати університети, а назвав найбідніші домівки. І саме там відбувається поворот від плачу до дії: «Не ридать, а добувать, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі». Це етичний центр вірша: працюй, знаючи, що результату не побачиш.

Остання строфа замикає кільце тим самим рядком, але дух названо інакше — «Дух, наука, думка, воля». Три з чотирьох слів мирні, і це найкраще заперечення тим, хто вважає вірш закликом до зброї. А фінальне запитання про те, хто загасить «розвидняющийся день», відповіді не потребує: світанок не гасять.

Найцікавіше в «Гімні» видно тоді, коли покласти його поряд із «Мойсеєм». Обидва твори Франка про одне: про працю, плодів якої не побачиш. Але між ними двадцять п’ять років, і різниця в тоні вражає більше за схожість.

У «Гімні» двадцятичотирирічний Франко проголошує: «Сила родиться й завзяття / Не ридать, а добувать, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі». Сказано твердо, без жодного сумніву, і сама форма це підтримує: чотири однакові строфи, крокуючий хорей, п’ять анафоричних «ні». Вірш не обговорює — він стверджує.

У «Мойсеї» та сама думка приходить у кінці зовсім іншою дорогою. Пророк сорок років вів народ і не дійшов, засумнівався у власному покликанні, почув від Бога, що обіцяного краю не побачить, — і поема закінчується рядками «Простувать в ході духові шлях / І вмирати на шляху…». Це те саме «хоч синам, як не собі», тільки вистраждане, а не проголошене.

Мені здається, обидва тексти потрібні саме разом. «Гімн» дає віру, без якої взагалі не почнеш: він показує, що дух поступу не вбили ані тюрми, ані гармати, і що «розвидняющийся день» уже не згасити. «Мойсей» дає чесність: попереджає, що дорога довша, ніж здається, і що на ній буде ніч, коли захочеться крикнути «Одурив нас Єгова!».

Цікаво й те, що образ у «Гімні» так і не постарів. Вічний революціонер не має ані обличчя, ані імені, ані партії — це просто «дух, наука, думка, воля». Саме тому вірш пережив і австрійську цензуру, і радянських тлумачів, які намагалися зробити з нього плакат. Дух, якого не змогли вбити тортури й гармати, витримав і те, що його намагалися привласнити.