Музика весни і передчуття змін у вірші Павла Тичини «Арфами, арфами…»

Вірш Павла Тичини «Арфами, арфами…» починається несподіваним образом: ліс не шумить, а грає, «золотими, голосними обізвалися гаї». Це і є головна риса поезії — природа зображена через звук, музику, а не через звичайний опис.

У другій строфі образ переростає в космічний: небо уподібнене морю, а думи героя — кораблям: «наче море кораблями, переповнилась блакить». Одразу після цього лунає тривожне передчуття: «Буде бій вогневий! Сміх буде, плач буде перламутровий…» Слово «перламутровий» важливе: воно означає почуття, яке поєднує в собі і радість, і біль воднораз.

Третя строфа повертає погляд героя до землі: струмочки як дзвіночки, золотий жайворон — усе так само звучить, як музика. У четвертій строфі герой звертається до коханої, питаючи, чи щаслива вона, і закликає її «відкрити колос вій» — тобто розплющити очі назустріч новому почуттю. Вірш закінчується тим самим передчуттям про сміх і плач, які будуть «перламутрові» — тобто змішаними, неоднозначними, як і саме майбутнє, що йде разом із весною.

Вірш «Арфами, арфами…» написаний 1914 року і ввійшов до першої знакової збірки Тичини «Сонячні кларнети». Уже назва збірки підказує, що для поета природа — це насамперед звук, музика сфер, яку людина здатна почути, якщо уважно вслухається в світ навколо.

Перша строфа одразу задає цей принцип: «Арфами, арфами — / золотими, голосними обізвалися гаї / Самодзвонними». Слово «самодзвонними» — неологізм: гаї дзвенять власним звуком, без стороннього поштовху. Рефрен «Йде весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена» повторюється двічі — у першій і третій строфах — і працює як музичний приспів.

Друга строфа розширює образ до масштабу неба: «Думами, думами — / наче море кораблями, переповнилась блакить». І тут-таки звучить найважливіша думка вірша: «Буде бій / Вогневий! / Сміх буде, плач буде / Перламутровий…» Це передчуття не однозначне — воно не про саму лише тривогу чи саму лише радість, а про почуття, барвисте, як перламутр, у якому світло й тінь нероздільні. Вірш написаний напередодні Першої світової війни, і хоча прямих історичних натяків у тексті немає, це передчуття межі двох світів відчутне в самій тональності твору.

У третій строфі камера ніби наближається до землі: «скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий / З переливами» — знову музичний образ, цього разу дрібніший, ближчий, і той самий рефрен про весну повторюється вдруге. А четверта строфа завершує вірш зверненням до конкретної людини: «Любая, милая, — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай». Заклик «Ой одкрий / Колос вій!» читається і буквально, і символічно — як заклик відкритися новому почуттю, що приходить разом із весною і разом із тривогою, а завершальний рефрен про «перламутровий» сміх і плач лунає вже втретє, закріплюючи настрій усього вірша від першого рядка до останнього.

Якщо шукати у вірші «Арфами, арфами…» сюжет, його майже немає: приходить весна, лунає передчуття, герой звертається до коханої — от і все. Але саме тому цей твір — гарний привід поговорити не про те, що сказано, а про те, як це сказано.

Тичина будує вірш як музичну п’єсу: слова «самодзвонними», «ніжнотонними» він вигадав сам, і вони важать не так значенням, як звучанням — довгі, дзвінкі, схожі на музичні терміни. Рефрен «Йде весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена» повторюється двічі, як приспів пісні. Порівняння «поточки як дзвіночки» і «жайворон як золотий / З переливами» продовжують той самий музичний принцип: усе, що бачить герой, він одразу перекладає мовою звуку.

Саме тому фраза «Сміх буде, плач буде / Перламутровий…» звучить не як логічне твердження, а як музична фраза, яку повторюють двічі — у другій і четвертій строфах, — щоб закріпити настрій. Цей вірш не можна переказати прозою без втрати: його зміст і є його звучання. У цьому й полягає суть Тичининого «кларнетизму» — стилю, названого на честь духового інструмента: природа тут не описана, а зіграна.