Чи можна виправдати Маню (за новелою Івана Франка «Сойчине крило»)

Питання про суд над Манею ставить у новелі сама Маня: «А потім суди або не суди мене, як знаєш!» Тому відповідати на нього доводиться чесно.

Виправдати її вчинок неможливо. Вона втекла з дому вночі, залишивши батькові брехливу записку, і сміялася, виїжджаючи. Наслідок відомий: старий лісничий замовк, перестав бачитися з людьми і тієї ж зими помер, до смерті вважаючи дочку злодійкою. Цього вже ніяк не поправиш.

Сама героїня виправдовує себе тим, що інакше не могла. Вона порівнює жінку з квітами, які теж «кокетують, грають ролю, б’ють на ефект», бо така їхня природа. Але це аргумент слабкий: квіти не залишають записок і не мають батька.

І все ж судити її новела не дозволяє. По-перше, вона вже покарана: три роки серед злодіїв, Сибір, програш у карти, бродяги, дім капітана-справника, війна. По-друге, і це важливіше, вона судить себе сама й нічого не просить: «Не прошу в тебе розгрішення... лише вислухай моєї сповіді».

Отже, правильна відповідь не «так» і не «ні». Франко не виправдовує Маню й не виносить їй вироку. Він робить інше — дає їй голос і змушує читача дослухати до кінця.

Героїню новели Івана Франка «Сойчине крило» легко засудити з першого читання: вона зрадила людину, яка її любила, втекла з дому й розбила батькове життя. Але новела влаштована так, що після останньої сторінки простий вирок уже не вимовляється. Варто розібратися чому.

Спершу про провину, бо вона справжня. Маня втекла вночі, залишивши батькові записку, що їде на пару днів до тітки. Вона зізнається: «Ані хмариночки жалю не було в душі». Наслідок вона дізнається аж через три роки, у Порт-Артурі, від випадкового солдата: батько помер через три місяці після її втечі і до смерті вважав дочку злодійкою, бо тієї ж ночі з його бюрка зникли скарбові гроші. Це найтяжче місце листа — і саме тут героїня не виправдовується, а просто клянеться Богом, що нічого про ту крадіжку не знала.

Тепер про її власні виправдання. Їх два. Перше — «природа»: жінка, як квітка, кокетує, бо не може інакше, і докоряти їй за це так само безглуздо, як докоряти геліотропові, що повертається до сонця. Аргумент красивий, але він пояснює кокетство, а не втечу з дому. Друге виправдання сильніше й адресоване Массіно: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже!» І от на це герой не має чим відповісти — бо це правда, і він сам згодом назве себе засліпленим егоїстом.

Але головне не в аргументах. Маня платить за свій вечір на веранді три роки життя: злодійська шайка, дві спроби повіситися, Дорпат, де її посилають «вирятувати» Генрися, Іркутськ, де її програють у карти, сибірські бродяги, рік побоїв у домі капітана Серебрякова, нарешті обложений Порт-Артур. Вона сама пише, що переживає це, як сон із погонею, з якого не можна прокинутися.

І остання деталь, яка вирішує все: героїня нічого не просить. «Не прошу в тебе милосердя для себе. Не прошу в тебе розгрішення для своїх гріхів». Людина, яка не просить виправдання, ставить читача в незручне становище: судити її вже якось запізно.

Тому відповідь така. Виправдати Маню не можна, і Франко цього не робить. Але й засудити її новела не дає — бо вона написана не для вироку, а для того, щоб її голос почули.

У новелі «Сойчине крило» винні обоє, і саме тому суд над Манею неможливий.

Її провина явна: втеча вночі, брехлива записка, батько, який помер, вважаючи дочку злодійкою. Її виправдання — що вона «не могла інакше», бо жінка, як квітка, — пояснює хіба що кокетство, а не втечу.

Але поруч стоїть друга провина, тиха. Массіно нічого поганого не зробив — і в цьому вся річ. Він не почув її питання «А що таке щастя?», не відповів на двічі повторене «Любиш мене?». Маня формулює це коротко: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене».

Далі важить ціна. За один вечір вона заплатила трьома роками серед злодіїв, бродяг і війни. І, дійшовши кінця сповіді, нічого не просить: ні милосердя, ні розгрішення, тільки щоб її вислухали.

Отже, виправдати Маню не можна. Але й судити її — означає взяти на себе роль, від якої відмовився сам автор.