Чому Тугар Вовк став зрадником (за повістю «Захар Беркут»)

У повісті Івана Франка «Захар Беркут» Тугар Вовк переходить на бік монголів і приводить орду на рідне село. Але зрада не сталася раптово — до неї боярина привів увесь його спосіб мислення.

Тугар Вовк приїздить у Тухольщину з княжою грамотою на землі, які споконвіку належали громаді. Він не бачить у цьому нічого поганого: «Се мене нічого не обходить, ідіть і в князя допоминайтеся». Для нього люди діляться на вищих і нижчих, а слово «смерд» — готова відповідь на будь-який спір.

Через це він і не може порозумітися з громадою. Копний суд боярин сприймає як приниження, а коли на суд виходить свідок Митько Вояк, який знає правду про його поведінку в битві над Калкою, Тугар Вовк убиває його топором просто під час засідання. Після цього дороги назад уже немає.

Вигнаний із громади, боярин іде до монголів — не з розпачу, а з розрахунку: Пета обіцяє йому ціле карпатське князівство. Замість князівства він отримує зневагу Бурунди, який називає його псом і подвійним зрадником.

Отже, Тугар Вовк став зрадником тому, що ніколи й не вважав себе частиною народу. Зрадити можна лише те, до чого належиш, — а він належав тільки собі.

Найлегше сказати, що Тугар Вовк зрадив із помсти: громада вигнала його, і він привів монголів. Але Франко будує цей образ значно тонше, і саме тому повість залишається цікавою.

Зрада починається задовго до появи орди — з того, як боярин дивиться на світ. На копному суді він формулює своє переконання прямо: «Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники». Для людини з таким поглядом питання вірності краєві просто не існує: є лише питання, кому вигідніше служити. Якщо всі однаково невільники, то яка різниця, чий ти невільник — Данилів чи Чингісханів?

Другий крок — гордість. Тугар Вовк не витримує самої думки, що з ним говорять як з рівним. Йому важко навіть подякувати Максимові за врятування доньки, бо дякувати доводиться «смердові». Максим попереджає його майже пророчо: «Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!» Через кілька днів боярин справді питиме з найгіршої криниці.

Третій крок — убивство свідка. Митько Вояк, скалічений воїн, який служив у боярській дружині під Калкою, устигає сказати лише «він зра...» — і падає з розрубаною головою. Цим ударом Тугар Вовк не приховує зраду, а зізнається в ній перед усією громадою.

Саме це вбивство пояснює, чому боярин узагалі опинився в Тухлі. Після Калки він повернувся з полону підозріло швидко й без викупу, і при княжому дворі від нього почали сторонитися. Тухольщину Тугар Вовк випросив у Данила сам, а князь радо його відпустив: «Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!» У гори приїхала людина, яка вже одного разу продала своїх, — а Митько Вояк був готовий це підтвердити.

Найгірше, що навіть у монголів він не здобуває того, чого шукав. Пета обіцяє йому карпатське князівство, а Бурунда кричить: «Псе блідолиций! Подвійний зраднику!» Боярин, який усе життя не терпів рівності, стає найнижчим слугою.

І все ж Франко не робить із нього карикатури. У фіналі, коли Бурунда заносить сокиру над беззбройним Максимом, саме Тугар Вовк одним ударом відрубує туркоманові руку — і гине разом із ним. Автор не виправдовує боярина, але залишає читачеві право, як каже Максим, самому важити його добрі й злі діла.

Тугар Вовк став зрадником тому, що ніколи не відчував себе частиною свого народу.

Він приходить у Тухольщину з княжою грамотою на громадські землі й щиро не розуміє, чому селяни обурюються. Для нього вони «смерди» — люди нижчого сорту, з якими не домовляються. Копний суд боярин сприймає як образу, а свідка, що міг розповісти про його поведінку під Калкою, убиває просто на засіданні.

Коли громада виганяє його, боярин іде до монголів і називає їх союзниками «проти тих проклятих смердів». Але його розрахунок провалюється: замість обіцяного князівства він отримує зневагу Бурунди, який називає його псом і подвійним зрадником.

Отже, причина зради — не образа й не помста, а переконання, що люди діляться на вищих і нижчих. Той, хто вважає народ чужим, зрадить його без вагань. Показово, що навіть у ворожому таборі це переконання не рятує його: Бурунда зневажає Тугара Вовка точно так само, як той зневажав тухольську громаду.