Чому три зозулі плачуть по-різному в баладі «Ой летіла стріла»

Народна балада «Ой летіла стріла» дуже коротка, але в ній сказано правду, яку не завжди хочеться чути. Стріла вбила вдовиного сина, і «немає нікого плакати по ньому». Тоді прилітають три зозулі, «і всі три рябенькі». Вони сідають біля голови, біля серця й біля ніг, а потім виявляється, що це мати, кохана й сестра.

Вони плачуть по-різному. Де плаче мати, там «Дунай розлився». Де плаче сестра, там «слізок криниця». Де плаче кохана, там «земля сухенька». Тобто материн жаль величезний, як ріка, сестрин менший, а в коханої ніби й сліз нема.

Наприкінці балада каже, як довго триває кожен плач. Мати плаче, «поки жити буде», сестра — «поки не забуде», а кохана — «поки його бачить».

Мені здається, що балада нікого не осуджує, хоча правда в ній сувора. Вона не каже, що кохана погана, а мати добра. Вона лише розповідає, як буває: одні забувають скоріше, інші ніколи. Так народ показав, що материна любов — найвірніша, а решта людських жалів, навіть щирих, мають свій строк.

У народній баладі «Ой летіла стріла» подія вміщується в кілька рядків: стріла «з-за синього моря» вбила «вдовиного сина». Ні імені вбитого, ні того, хто стріляв, у тексті немає. Смерть безіменна, і тому головним стає не вона, а те, що відбувається після неї.

Далі балада показує, що плакати по вбитому нікому: «Немає нікого / Плакати по ньому». І одразу ж прилітають «три зозуленьки», «і всі три рябенькі». Зозуля в народній пісні — птах суму й туги, тому птахи прилетіли оплакувати. Вони сідають в головах, біля серця й у ногах, ніби біля покійного, і лише після цього балада називає їх: мати, кохана, сестра.

Три зозулі однакові з вигляду, а плачуть по-різному. Це передано трьома образами, побудованими на спаді: «Де матінка плаче, там Дунай розлився; де плаче сестриця, там слізок криниця; де плаче миленька — там земля сухенька». Спершу ріка, потім криниця, потім суха земля. Це гіпербола: до материного плачу добираються найбільші образи, а до коханої — найменший.

Ще виразніше говорить кінцівка: мати плаче, «поки жити буде», сестра — «поки не забуде», а кохана — «поки його бачить». Це три різні строки, і від найдовшого до найкоротшого вони теж ідуть на спад. Мати плаче довіку, сестра стільки, скільки пам’ятає, кохана — доки покійний ще в неї перед очима.

Що це означає? Балада нікого не судить. Вона не каже, що кохана байдужа: слово «сухенька» можна прочитати і як тишу. Але правду вона каже без прикрас: людське горе має міру, а материне — найбільша. Тому три зозулі плачуть по-різному: бо були поруч із померлим по-різному, і жаль кожної залежить від того, чим він для неї був.

Отже, різне плакання трьох зозуль — це спосіб показати, що найглибший і найдовший жаль належить матері, а решта людських жалів, навіть щирих, мають строк.

Мене в цій баладі найбільше вразили три рядки про строки: «поки жити буде», «поки не забуде», «поки його бачить». Здається, що це просто підрахунок, але для мене це розмова про пам’ять.

Бо кожен з цих строків — це різний вид пам’яті. Мати пам’ятає довіку, і її пам’ять не залежить ні від чого, крім її власного життя. Сестра пам’ятає, поки не забуде, а це значить, що її пам’ять залежить від неї самої: захоче — забуде. А кохана плаче, «поки його бачить», тобто її пам’ять залежить від того, що є перед очима.

Мені подобається, що балада не каже, що це погано. Вона не накидається на сестру чи на кохану. Вона розповідає, як є, ніби старша жінка, яка це бачила багато разів.

Ще мене зацікавили самі зозулі. Їх три, і вони «рябенькі». Отже, вони однакові. Нічого особливого немає ні в одній: усі сіли й заплакали. Але саме через це балада й вражає: біль, здається, однаковий, а триває по-різному.

Отже, для мене ця балада — про те, що найменше залежить від нас самих: як довго ми пам’ятатимемо тих, кого втратили.