Василь Стус

Коротко про життя

Василь Стус народився 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині; ще немовлям родина переїхала до Сталіно (нині Донецьк), рятуючись від примусової колективізації. Закінчив педагогічний інститут з відзнакою, працював учителем, шахтарем, журналістом, а згодом вступив до аспірантури Інституту літератури в Києві, де готував дисертацію й першу поетичну збірку.

Початок дисидентства

4 вересня 1965 року Стус узяв участь у першому публічному політичному протесті післявоєнного СРСР: під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» він разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом закликав засудити арешти української інтелігенції. За це його відрахували з аспірантури. Наступні роки він заробляв на життя випадковими роботами — в архіві, на шахті, залізниці, у котельні,— водночас пишучи вірші, які видавництва послідовно відхиляли; збірка «Зимові дерева» вийшла лише в самвидаві.

Табори й заслання

На початку 1970-х Стус приєднався до групи захисту прав людини. Перший арешт стався 12 січня 1972 року; у слідчому ізоляторі народилася збірка «Час творчості». Восени 1972-го його засудили на 5 років таборів і 3 роки заслання за «антирадянську агітацію». Покарання відбував у мордовських таборах, де більшість написаного знищували наглядачі, а до волі доходили лише вірші, переписані в листах до дружини. Після звільнення 1977 року його заслали на золоті копальні Магаданської області.

Повернувшись до Києва 1979 року, Стус вступив до Української Гельсінської групи із захисту прав людини. У травні 1980-го його заарештували вдруге й засудили як «особливо небезпечного рецидивіста» на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Суд відбувся за зачиненими дверима, а вирок Стусові засуджений як ганьбу радянської системи публічно назвав фізик і правозахисник Андрій Сахаров.

Загибель і визнання

На знак протесту проти жорстокого поводження з політв’язнями Стус неодноразово оголошував голодування. 28 серпня 1985 року, за надуманим приводом, його відправили до карцеру, де він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер у ніч проти 4 вересня 1985 року в таборі ВС-389/36 (Перм-36); похований на табірному цвинтарі, і лише 1989 року його прах перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

1990 року вироки проти Стуса були скасовані, а 1991-го, посмертно, він став лауреатом Державної премії ім. Шевченка. 2005 року йому присвоєно звання Герой України. Головна поетична збірка Стуса «Палімпсести» (1971–1977), написана переважно в неволі, — одне з найважливіших свідчень української літератури про ціну, яку доводилося платити за право говорити правду.