Олесь Гончар

Коротко про життя

Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка під Катеринославом (тепер Дніпро) як Олександр Терентійович Біличенко; літературний псевдонім «Гончар» згодом став його офіційним прізвищем. У три роки хлопчик втратив матір і виховувався в бабусі й дідуся по материнській лінії в слободі Суха на Полтавщині.

1941 року, щойно розпочавши навчання на філологічному факультеті Харківського університету, Гончар пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону. Влітку 1942-го потрапив у німецький полон, 1943-го втік і повернувся до діючої армії; війну завершив старшим сержантом, нагородженим орденом Червоної Зірки, орденом Слави III ступеня й трьома медалями «За відвагу» — тричі поранений, один осколок так і залишився в нозі до кінця життя.

Від фронтової трилогії до «Собору»

Саме фронтовий досвід — зокрема визволення Чехословаччини 1945 року — ліг в основу трилогії «Прапороносці» (1946–1948, книги «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага»), що принесла молодому письменникові всесоюзну відомість і Сталінську премію.

Найбільшим випробуванням для Гончара-письменника став роман «Собор» (1968) — про байдужість до історичної пам’яті на прикладі занедбаної козацької церкви. Спершу схвалений, роман невдовзі зазнав ідеологічного цькування й був вилучений з літературного обігу на два десятиліття; кампанія проти нього стала одним із каталізаторів дисидентського руху в Дніпропетровську. Попри тиск, Гончар ніколи не погоджувався писати хвалебні твори на замовлення влади й відмовився писати роман про УПА, бо не хотів писати неправду.

Громадська діяльність і останні роки

У 1959–1971 роках Гончар очолював правління Спілки письменників УРСР, а з 1978 року був академіком Академії наук УРСР. Помер 14 липня 1995 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.